Проблематика твору «Я (Романтика)» М. Хвильовий

Проблематика твору

«Я (Романтика)» М. Хвильовий

Новела Миколи Хвильового «Я (РОМАНТИКА)» — це втілення тієї віри та розчарування, які пережив сам письменник. Його герой бореться із самим собою, намагається вбити в собі людину, вбити добро в ім’я абстрактної ідеї, навіть якщо вона здається найбільшою цінністю. І призводить це не до торжества ідеалу, а до переродження людини на дегенерата, до втрати нею самої своєї сутності. Недарма ж промарксистські критики давали твору таку нищівну оцінку.

Новела написана в експресивній стильовій манері, з різкими змінами оповідних площин, у ній жорстко драматизується сповідь-самовиправдання чекіста, який поклав на вівтар революції свою душу, почуття, сумніви.

Проблематика роману доволі складна і може бути інтерпретована у кількох ключах. Насамперед можна говорити про проблему збереження людської індивідуальності, цілісності людської натури як необхідності існування людини. Герой новели «Я (Романтика)» переживає трагічну роздвоєність свого «я», він не може остаточно самоідентифікуватися ні в ролі «главковерха чорного трибуналу», ні в ролі люблячого сина ласкавої і мудрої Марії. Тема роздвоєності людської особистості в літературі не нова.

Пригадаймо Фауста й Мефістофеля, Доріана Грея, Лукаша. Але роздвоєність не може тривати вічно, героєві треба вибрати якусь одну частину своєї особистості. Але в будь-якому разі це буде зрадою, тому що в суперечність вступають найсвятіші для ліричного героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед матір’ю і революційний обов’язок главковерха, обов’язок служіння ідеям «загірної комуни».

Злочином перед революцією є вже те, що герой переживає роздвоєність, щось приховує від своїх товаришів, не знищив у собі те друге своє, синівське «я», хоч би й ціною загибелі матері. Коли в натовпі черниць він побачив свою матір, його роздвоєність доходить якоїсь граничної межі, доводить його до божевілля: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене».

Читач залишається у деяких сумнівах щодо того, чи вбив герой свою матір насправді, чи він здійснив це тільки у своїй свідомості. Але для внутрішньої логіки розвитку твору і для переживання героєм його ситуації це неважливо. У будь-якому разі він внутрішньо виявився здатний на це, здійснивши свій вибір на користь революції, «загірної комуни», нездійсненної мрії.

Тому оповідання закінчується такими словами: «Я зупинився серед мертвого степу: —- там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Отже, проблема внутрішнього роздвоєння особистості нібито розв’язана, однак залишається відчуття, що муки героя тепер тільки загостряться, а не притишаться.

У творі можна виділити ще одну важливу проблему: позбавлення людини свідомого вибору, тиск на неї обставин та інших людей. Так, головний герой твору перестає бути людиною, здатного самостійно й свідомо приймати рішення, оскільки він цілковито підкорений ідеєю і перебуває під тиском сильної особистості доктора Тагабата: «Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії».

Недарма герой говорить, що «це сторож моєї душі»: він боїться виявити перед Тагабатом свій страх, свої потаємні думки, переживання, своє почуття до матері. З другого боку, герой інколи відсторонено вказує на когось, хто тисне на його свідомість, використовуючи такі безособові форми, як «дісталися», «наступали», «наказували»: «Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі!» Отже, звиродніння спричиняє не тільки фанатична віра в ідею, а й постійний зовнішній тиск якоїсь невизначеної сили, уособленої в образі доктора Тагабата.

Ще одна важлива у творі проблема — повне звиродніння людини під тиском тотального підкорення особистості сліпій вірі. Результат цього звиродніння — дегенерат, вірний солдат революції: «За ним іще далі в тьму — вірний вартовий з дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки».

Отже, революція спирається на нелюдські пристрасті злочинців, що прагнуть убивств. І далі це підтверджується таким спостереженням героя: «Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних». Справді бездумна сліпа людина, яка тупо виконує чужу волю, це не людина, а «дегенерат», позбавлений інтелекту.

Уміння Миколи Хвильового втілювати у своїх творах глибинний дух доби просто вражаюче. М. Йогансен дав таку узагальнювальну оцінку творчості письменника: «Микола Хвильовий, крім того, що він поет — як слід тому бути — з повним розумінням науки поетики, ще й іде своїм шляхом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі, — це справжній і оригінальний майстер». Новела «Я (Романтика)» — одна з найтрагічніших новел письменника; твір, що не має собі аналогій у світовій літературі, твір, проблематика якого перебуває поза часом, бо торкається загальнолюдських трагедій особистості.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар