Микола Хвильовий
Санаторійна зона (СКОРОЧЕНО)
«Повість про санаторійну зону» скорочено читати повість Хвильового Ви можете за 18 хвилин.
«Повість про санаторійну зону» короткий зміст (переказ)
«Повість про санаторійну зону» головні герої:
«Повість про санаторійну зону» стислий переказ
Повість складається із щоденникових записів «хворої», яка вже на першій сторінці зазначає: «санаторійна зона — не театр маріонеток — це є розклад певної групи суспільства, за який (розклад) і за яку (групу) я не беру відповідальності.»
Автор змальовує ізольований від життя санаторій, в якому лікуються вчорашні романтики революції від найрізноманітніших душевних хвороб: неврастенії, психопатства, звичайного одуріння. Комуністичні ідеали цих людей рухнули, вони усвідомлюють власну приреченість, несумісність з добою. Санаторій постає прообразом цілого суспільства, у якому пробують вилікуватися представники всіх прошарків божевільного режиму.
У щоденнику хворої перераховані головні герої: Анарха, Майя, Катря і Хлоня. Анонімна хвора, що пише повість про санаторійну зону, є одночасно і учасницею подій, і стороннім спостерігачем. Твір постійно переривається уривками із її щоденника та роздумами про описувані події. З самого початку вона зазначає, що персонажі описані у творі – це «опис певної групи суспільства».
У центрі твору – Анарх, колишній учасник громадянської війни, анархіст. Війна травмувала його психіку, тому він поселився на санаторійній зоні, щоб подолати кризу світогляду, і після цього знову повернутись до творчої праці. Життя на санаторійній зоні нудне і одноманітне: «О восьмій годині — дзвоник, потім сніданок, другий сніданок, обід, чай, вечеря. Між ними — лежанки, з яких одна — мертва». Від нудьги на санаторійній зоні навіть найнікчемніша подія перетворюється на тему для дискусій. Пацієнти проводять свої будні за грою в карти, сварками та «крутінням пуговки», що значить – займатися коханням в диких малинниках.
В Анарха роман з Майєю, іншою пацієнткою санаторійної зони. Вони часто пропадають у диких малинниках та піднімаються на «командну висоту» — гору недалеко від санаторійної зони, з якої відкривається вид на околиці. Майя називає Анарха Савонаролою. Унікум дорікає Анарха через його постійні зустрічі з Майєю, але її докори мало кого хвилюють. Лише миршавий дідок хіхікає і видає свою звичайну фразу «— Хе…Хе… Тавонарола!», значення якої нікому не зрозуміле.
Також Анарх проводить багато часу з Хлонею – молодим поетом, що живе на санаторійній зоні лише декілька місяців і за цей час вже чотири рази бігав до ріки топитися. Хлоня писав по закутках патетичні новели, які потай читав Анархові. «Взагалі Хлоню вважали ≪оригінальним пацанком≫: то він метушився по зоні і щось викрикував, то бачили його з похиленою головою в якійсь надзвичайній меланхолії».
Пожвавлення у життя санаторію приносить приїзд метранпажа з центру, на прізвище Карно. Він приїхав без направлення і заявив, що хоче оселитись на санаторійній зоні. Карно мав відпустку від виробництва, але усі безкоштовні путівки були вже роздані, тому він приїхав вимагати собі місця революційним шляхом – сидіти і нікуди не йти поки йому не знайдуть місце. Карно чекав ввесь день, але врешті досягнув успіху. Вертлявий, поганенький, мов миша без хвоста, він одразу заінтригував увесь санаторій своїм показово-аристократичним тоном і манерою, навіть попри свій маленький зріст, дивитися на усіх зверху вниз.
Тут твір знову переривається текстом із щоденника хворої. Вона висловлює незадоволення тим, що перша глава повісті про санаторійну зону нібито вийшла, а друга ніяк не в’яжеться: «Ви її можете не читати…» — пише вона.
Отже, це був кінець літа. Анарх і Майя зникали у дикому малиннику, надаючи тим багато клопоту черговим сестрам. Тим часом до санаторію з’їжджаються люди з усього союзу, а Анарх розмірковав про свої переконання та цінності. Він вважав, що криза світогляду, яка трапилась з ним раніше, минула і скоро він може знову повернутися до творчої праці. Але тепер він бачить, що це не так…
Унікум кокетує з Анархом, але він байдуже реагує на її спробу. Її явно мучить еротоманія. Карно перед усіма зауважує, що Анарх зірвав кілька яблук з санаторійного саду, проходячи повз загороджений молодняк. Це правда: Анарх зірвав три, щоб дати їх Хлоні, але Карно ставить його у таке становище, нібито він тільки те й робить, що нищить заборонений молодняк. Тоді Анархові вперше здається, ніби метранпажів голос він уже десь чув.
Коли усі розходяться, Анарх лишається поговорити з сестрою Катрьою. Ця дівчина одна з небагатьох, з ким він зійшовся на зоні. Вони познайомились ще в перші дні, коли вона представила його Хлоні. Сестра Картя подобається Анарху своєю скромністю і тихістю. Це делікатна дівчина, зовнішньо неприваблива, але розумна і вдумлива. Вона повідомляє Анархові, що подала рапорт, і скоро їде з санаторійної зони, щоб працювати десь в іншому місці. Анарх відчуває неясну досаду і злість.
Катря захоплюється філософією. Вона ділиться з Анархом своїми роздумами про людську природу і розповідає, що сама вона не живе ніде більше як півроку, ніби намагається втекти від буденної мізерії… Присутність Карно усе більше турбує Анарха. Під час розмови з Катрею, він розуміє, що відчуває глибоку антипатію до цього чоловіка. Одночасно він усвыдомлє, що його зацікавленість Майєю зникає, його огортає незрозуміла підозрілість.
Під час розмови з Майєю, що відбувається пізніше у Анарховому номері, він з вікна помічає, що метранпаж сидить в саду і читає книжку. Це бентежить його. Тим часом Майя, не помічаючи його неуважності, розповідає йому про хлопця, якого колись кохала. Вона каже, що між нею і Анархом не було кохання, а лише «потяг до коїтуса». Анархові здається, що Карно стежить за ним з вікна. Він виходить в сад, щоб поговорити з метранпажем і розвіяти таким чином гнітючу атмосферу невідомості, але коли він спускається вниз, Карно вже немає. Анарх сідає на його місце. До нього виходить Хлоня з миршавим дідком, що промовляє свою звичну фразу: «— Хе…Хе… Тавонарола!»
Хлоня читає Анархові патетичну сонату, вони говорять про їх дідка, а потім юнак розповідає чому він хотів утопитися. Хлоні снився сон, що він маленьке китайча і пише на стіні слово «Ленін», а полісмен стирає те слово брудною ганчіркою. І так раз у раз. Коли Хлоня прокинувся і згадав, що ніколи більше не побачить Ленина, він пішов топитися.
Анарх починає помічати за собою нервовість і тривожність. Він певний, що справа зовсім не в ломці світогляду — це просто істерія. Це не дивує його: після довгих років громадянської війни, в якій він приймав активну участь, Анарх мусив чекати цієї хвороби…