Малий Славута закінчив майструвати, приклав сопілку до рота і заграв.
Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.
— Ану, дай мені!
Славута простягнув дудку.
Княжич подув у неї, та почув лише невиразне шипіння.
— Але ж вона не грає!
— Бо треба вміти.
— То навчи!
Славута показав, як треба складати язика, як дмухати, як і коли затуляти і відтуляти дірочки. Княжич був тямущий хлопець і скоро почув, що і в нього щось виходить. Не пісня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змінювався, коли він закривав чи відкривав дірочки.
Хлопчина зрадів.
— Давай мінятися! Я тобі лука — ти мені сопілку! Славута здвигнув плечима.
– Бери так. Я собі ще зроблю, коли захочу.
Та княжич був гордий.
— За так не хочу. Бери лука!
Той узяв. Оченята його заблищали, як і в княжича. Обидва хлопці були задоволені обміном.
Але тут з кущів раптом виринув гридень, що доглядав княжича. Він був задиханий, переляканий.
— Княжичу, я з ніг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче, князь сердиться — пропала дитина! А ти тут… з цим смердом! Що ви тут робите?
— Це не смерд, а Славута, — відповів Святослав, настовбурчившись. — Він так гарно грає на сопілці!
— На сопілці! А лук твій де? Уже цей білявий тать виманив у тебе? — І вихопив з рук ошелешеного Славути княжичевого іграшкового лука.
— Не смій! — крикнув княжич. — Ми чесно з ним помінялися!
Та гридень і слухати не захотів, схопив Славуту за комір, а княжича за руку і потягнув. Перед хоромами, в оточенні стривоженої челяді, стояли князь і княгиня. Побачивши сина, княгиня заплакала, поцілувала в голову.
— Ну, де ж ти задівся, чадо моє! Я думала, тебе вже й на світі немає! Хіба ж можна так?
— Це все ось цей замазура наробив, — сказав гридень і поставив Славуту наперед. — Вивів із дитинця аж нагору, в куші, виманив лука…
— Неправда! — випручався з материних обіймів Святослав. — Я сам вийшов і зустрів там Славуту. Він зробив сопілку і так гарно грав на ній! От я й помінявся з ним — дав йому лука, а він мені сопілку… Не карайте його!
Князь Всеволод наказав гридневі, щоб відпустив хлопця.
— Ти справді вмієш грати? — спитав, присівши перед малим.
— Умію, — крізь сльози промовив Славута.
— Ну, заграй!
Отрок узяв у княжича сопілку і почав грати. Спочатку у нього нічого не виходило, бо не знав він, чого ждати від грізного князя — похвали чи кари. З сопілки виривалися непевні, уривчасті звуки. Та ось вони зміцніли, стали ясними, ніжними і попливли по всьому подвір'ю, збираючи до себе людей. З гридниці повиходили гридні, зі стаєнь — конюхи, з кухні — кухарки з дворовими дівчатами. Хто так гарно грає?
Князь підвівся і довго слухав малого. А коли той скінчив, запитав:
— А на гуслях теж умієш? І співати вмієш?
— Умію.
Князь наказав принести гуслі.
— Заграй і заспівай, отроче!
Хлопець пройшовся пальцями по струнах — і вони раптом ожили, забриніли, зарокотали, мов живі. А дзвінкий дитячий голос завів:
Коні іржуть за Сулою –
дзвенить слава в Києві…
Князь аж наперед подався. Він любив пісні, сам співав. Та почути від хлопчини саме цю, свою улюблену пісню, яку склав колись славетний Боян!..
Такого не сподівався…
Пісня розповідала про похід русичів на половців, про переможну битву в далекому полі за Сулою, про повернення переможців до Києва. А їм назустріч виходили люди, вітали, плакали з радощів, дякуючи, що захистили від бузувірів, які вогнем і мечем плюндрували Руську землю. А над Києвом дзвонили в усі дзвони, і їхні чисті звуки пливли і пливли в голубому небі, прославляючи князя і його дружину…
Коли пісня затихла і Славута, опустивши руки, потупив очі, князь підійшов, погладив малого по голові і спитав:
— Чи ти знаєш, чию пісню співав?
— Дідусь казав — Боянову… А хіба ні?
— Боянову, синку, Боянову… А Боян, щоб ти знав, був співцем мого прадіда Ярослава, діда Святослава і батька Олега… І при мені він ще жив, але помер, коли я був такий, як ти… Який це співець, кажуть, був! Таких тепер нема!
— Я хотів би бути таким, — сказав Славута.
— Ти? — князь задумався, а потім повернувся до княгині: — А що, княгине, візьмемо цього отрока нашому Святославові до пари, для заохочення? Хай разом живуть, разом навчаються… А там видно буде, що з того вийде. Гадаю, Святославові потрібен такий товариш…А якщо не товариш, то хоча б хлопчик на послугах…Га?
Поки княгиня думала, Святослав радісно загукав:
— Візьмемо його, татусю, візьмемо! Він навчить мене грати на сопілці та на гуслях, а я його — стріляти з лука! Так гарно нам буде вдвох!
Князь засміявся.
— Так тому й бути!
Ось із того дня Славута й не розлучається зі Святославом. Все, чому вчені монахи та смислені воїни вчили княжича, засвоював разом з ним і малий Славута: і читати, і писати, і на коні їздити, і мечем та луком володіти, і в походи ходити… І так подружилися хлопці, ніби були один одному рідня, ніби один не був княжичем, а другий — смердом. Така щира дружба між ними триває і до сьогоднішнього дня. — Кузьмище стишив голос і потягнувся до кухля. — Оце вам билиця, оце вам і казка, а мені ківш пива та тарані в'язка!
Ждан витягнув шию, глянув через голови на старого співця, що сидів побіля князів. Він був прекрасний: обличчя одухотворене, очі сяють, як зорі, з високого чола спадають пасма густого сивого волосся, пальці легко літають по струнах, і попід стелею пливе нова — котра за цей вечір! — пісня:
Ой літа молоді,
білі лебеді,
хоч помайте крильми
з-за гори мені…
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
Рано-вранці з Києва виїхали гінці до Переяслава, Чернігова, Смоленська, Новгорода-Сіверського, Трубчевська та Рильська. Святослав і Рюрик скликали князів до походу на половців. У Новгород-Сіверський вирушили Кузьмище і Ждан.
Мчали вони без відпочинку і на п'ятий день, об обідній порі, добралися до Новгорода-Сіверського.
З високої гори, де розкинувся посад, фортецю було видно, як на долоні, бо лежала вона в улоговині, між Десною і широким яром, на самою природою укріпленому шпилі, і займала весь той просторий шпиль, забудований князівськими хоромами, собором, гридницею, конюшнею, зброярнею, кухнею та іншими допоміжними будівлями. Могутні вали, насипані понад самим краєм обриву, дубові, потемнілі від часу заборола та вежі, глибокий рів, що відділяв шпиль від материка, перекидний міст через нього та вузький, вигнутий черепашкою, щоб утруднити дії нападників, під'їзд до ґратчастої залізної брами, що піднімалася і опускалася на цепах, — все це робило фортецю неприступною.
Кузьмище затрубив у сигнальний ріг, що висів у нього біля пояса.
На валу з'явилося кілька воїв-севрюків.
— Ге-гей! Звідки? — загукали вони.
— Від князя київського Святослава до князя Ігоря! —відповів Кузьмище.
їх впустили у фортецю, провели до хоромів. У просторих сінях до них вийшов молодик у оксамитовому каптані та жовтих чоботях на залізних підковах. Був він красень. Груди колесом, на щоках рум'янець, кучерявий русий чуб безладно спадав на лоба, у злегка нахабних очах — лукаві вогники.
— Хто такі? — спитав зверхньо.
— А ти хто? — у тон йому відповів Кузьмище. Молодик здвигнув плечима, усміхнувся, мов добрим знайомим.
— Я син тисяцького Рагуїла — Янь.
— А ми посланці від київського князя Святослава до князя Ігоря.
— Почекаєте до вечора… Князь з княгинею Євфросинією приймають гостей.
Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопів носом.
— Хлопче! Та чи ти відаєш, що говориш? У нас до князя спішні вісті! Похід на половців готується! А ти — до вечора! Ха! Бачили таке?
Цей хлопець, Янь, видно, ніколи не сердився. Він розгонисто зареготав і жартома штурхнув старого гридня в груди.
— Чого кричиш, борода? Відразу сказав би про похід! — І розчинив двері: — Заходьте!
У великій світлиці, незважаючи на те, що день був сонячний, стояли сутінки. Кольорові шибки пропускали мало світла. В кутку, перед образами, горіли свічки.