Всі миттю попадали в траву. Овлур скинув з-за плеча торбину, дістав кожному по шматку цупкої в'яленої яловичини, і всі мовчки накинулися на смачне солонувате м'ясо.
А потім один по одному поснули — прямо на сонці. Спали до самого вечора.
Прокинулися від недалекого кінського тупоту. Янь скочив на ноги, та Ігор устиг схопити його за рукав.
— Тс-с-с! Без шуму! Щоб і листочок не сколихнувся!
Вони обережно розсунули віття.
З лісу на галявину виїхало п'ятеро вершників. Зупинилися, розглядаючи все довкола.
— Це люди хана Кзи, — шепнув Овлур. — Я знаю їх… Старий — то батир Байток, позаду — його виводок: син та внуки. Без сумніву, їдуть по нашому сліду…
— Що ж робити? — спитав Янь.
Якщо повернуть у наш бік, будемо стріляти! відповів Ігор. — Їх п'ятеро — і нас п'ятеро… Я беру на себе переднього… Та цільтеся добре, щоб жодного не випустити живцем!
Тонкі стріли з залізними наконечниками миттю видобуті зі шкіряних сагайдаків і покладені на тугі тятиви луків. Один порух — і полетять у груди переслідувачам.
Та Ігор застережливо підняв палець.
— Не стріляти поки що!
Половці тим часом збилися в гурт і про щось тихо сперечалися, збуджено розмахували руками. На жаль, жодне слово не долітало до слуху втікачів. Однак, судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав обшукати навколишні кущі, а його син та онуки пропонували їхати далі.
Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати з половцями у відкритий бій Ігореві не хотілося. Хоча сили обох сторін рівні, загальна перевага на боці переслідувачів, — вони знаходилися на своїй землі і до них кожної хвилини могла прибути підмога. А хто ж допоможе русичам? До того ж найлегше поранення одного з них ускладнить становище всіх.
Ігор завмер. Його супутники теж не поворухнулися. Кожному ясно: там, на галявині, зараз вирішується їхня доля. Рушать половці далі — вони врятовані, кинуться нишпорити по кущах — хтозна, чим це закінчиться для втікачів.
Врешті Байток з досадою махнув рукою і різко вигукнув:
— Вперед!
Приострожені коні важко вдарили копитами об землю і швидко понесли верхівців на протилежний бік галявини, у густий зелений ліс.
Ігор полегшено зітхнув.
— Ми врятовані! На цей раз неволя або й смерть обійшли нас стороною! Тепер по стежці нам ходу нема — будемо йти манівцями, щонайгустішими заростями, щоб не запримітив жоден собака…
5
Ця зустріч з Байтоком, що закінчилася для втікачів щасливо, застерегла їх від багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зі стежки і вибирали найглухіші місця, продиралися крізь непролазні хащі, прибережні очерети та бур'яни, перебродили численні струмки, зарічки, притоки Дінця, купалися в холодних росах, мокли під дощами, обсихали на сонці, — і знову йшли, приглядаючись пильно до всього: чи не видно кочовиків, чи не загрожує їм небезпека?
Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбільшій гущавині з віття, трави чи моху мостили кубло і лягали щільно, один побіля одного, щоб зігрітися. Стомлені, голодні, миттю поринали в важкий тривожний сон,'а як тільки на сході піднімався край неба і розбурхане птаство заводило свої ранкові співи, схоплювалися і, дрижачи від холоду, рушали далі.
І знову йшли невпинно, силоміць продираючись крізь непроглядні хащі верболозів, вільшняків, ліщини та очеретів, зарослих травою, бур'янами, колючою ожиною та дерезою, шипшиною та глодом, переплетених дрібнолистою берізкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали на собі одяг, розбивали взуття, дряпали до крові обличчя, руки, спотикалися, падали і знову йшли і йшли — все на захід, на захід, до рідної землі.
На п'ятий день, надвечір, перепливли Оскол, а наступного дня — Сальницю. Знайомі місця! Ще зовсім недавно проїздили вони тут на конях, зі зброєю в руках, сповнені надій на перемогу… А нині, зарослі, голодні, пробираються тайкома, як загнані звірі, боячись зустрічі навіть з поодинокими чабанами.
Ігор брів мовчки, понуро. Ні голод, ні спека, ні холод, ні інші злигодні цього важкого шляху не гнітили його так, як спогади про цей нещасливий похід, про страшну поразку, про втрату війська і всієї зброї, про те, що ціле крило Руської землі — Сіверщина — лишилося оголене, без захисту військового.
За Сальницею почав допікати голод. Овлурова торбина спорожніла — їсти було нічого. Всі чалапали цілий день важко, похмуро. Нетерпеливий Янь нишпорив попід кущами — чи не зачервоніє де суниця, чи не визирне
з трави сироїжка? Та пошуки його були марні. І суниці, і сироїжки траплялися нечасто.
Де ж знайти поживу?
— Треба щось уполювати, — сказав Ігор. — Звернемо до Дінця — там, на зарічках та озерах, страх скільки птаства!
Вони звернули вбік і незабаром опинилися на березі озера. З-за густих заростів очерету, куги та верболозу доносилися пташині голоси: качине крякання, гусяче ґелґотання та ячання лебедів.
Ігор зняв з-за плеча лука, дістав стрілу. Його супутники зробили те ж саме. Потім тихо розсунули очерет, виглянули на плесо — і завмерли: перед ними вирував справжній пташиний базар! Поодинці і парами спокійно, гордовито плавали поважні білосніжні лебеді, хлюпосталися, пірнали у воду сірі гуси, шниряли поміж ними вертляві качки…
Янь аж очі пустив під лоба, ковтнув слину. Яке багатство!
Одночасно звелися вгору п'ять луків, тонко задзвеніли тятиви з висушених бичачих жил, блискавично вилетіли з очеретів тонкі половецькі стріли — і п'ять ситих птахів, тужливо зойкнувши на все озеро, затріпотіли крильми, болісно склали на воду свої гнучкі шиї.
Наполохане птаство з криком і фуркотом враз піднялося вгору і злякано сипонуло врозтіч.
— Хлопці, у воду! — радісно усміхнувся Ігор. — Дістаньте здобич!
Янь, Ждан і Овлур швидко роздяглися і, пробираючи руками ряску і латаття, побрели на глибину. Притягнули підстрелених птахів на сухе, склали перед князем.
— Ось! — вигукнув Янь, нібито він сам роздобув усю цю дичину. — Скільки м'ясива!
Здобич справді була така, якої ніхто й не сподівався, — три лебеді, гусак і селезень.
Відразу ж заходилися готувати вечерю.
6
Одинадцять днів і ночей пробиралися втікачі до города Дінця, що стояв на самому краю Руської землі, на межі з полем Половецьким. Перепливали ріки, продиралися крізь густі зарості чагарників, таємно прокрадалися мимо половецьких стійбищ та пасовищ, відкриті широкі поля переходили вночі, а поляни та галявини переповзали, мов вужі, щоб ніхто не запримітив. Тут вони роздобули коней і харчів. Тут починалася рідна земля, на якій, хоч і була вона спустошена, випалена, сплюндрована, вже не доводилося, мов звірам, ховатися від чужинців.
Чим ближче було до Сейму, тим похмуріше і тривожніше ставало на серці у Ждана. Що його жде дома? Чи уціліла Вербівка? Чи зустріне кого? Чи увидить лише згарища та трупи, як і повсюди?
— Не журися, — втішав його Янь. — Ніколи не бувало так, щоб усіх вирубали, все випалили, знищили. Хтось же та лишився! І може, то якраз будуть твої!..
Ждан сумно хитав головою, іноді навіть усміхався на ті Яневі слова розради, та з очей не сходив смуток. Якби ж то!
Та ось нарешті Сейм! І з кожним селом, з кожним хутором, що вони проїздили, все менше і менше залишалося в Ждановому серці надії. Ніби тисячі диких турів пронеслися по краю, ніби громом випалило землю і прибило завіями-хвищами — такими були ті села й хутори. Всюди — згарища, пустки, непоховані трупи, біля яких діловито походжали і бридко крякали ситі круки. Ні старого, ні малого. Тільки смерть, тлін і горе витали над зеленим Посем'ям…
Ігор темнів, кусав губи — аж вони йому зчорніли. Ждан стискував кулаки і підганяв коня. І навіть Янь утратив свою звичну веселість та безтурботність і їхав мовчазний, пригнічений, мовби то був і не Янь.
Коли під'їздили до Вербівки, Ждан вирвався вперед. Йому не терпілося швидше глянути на рідне село. А може, лихо обминуло його, обійшло стороною? Даремні сподівання!
Він з'їхав на пагорб і зупинився, занімівши, вражений тим, що відкрилося його зорові. В долині, де колись стояла Вербівка, тепер жодної хатини, жодної повіті, жодної живої душі! Мертво, сморідно, страшно. Тільки срібляться тополі в левадах та зозуля кує на вершечку Їхньої груші. Як на глум! І кому вона там кує ті довгі, щасливі літа?