Настя подумала трохи, мовби вагалася і зважувала почуте, потім відвела ножа від грудей і пожбурила додолу.
— Хане мій! — її білі руки простяглися наперед, як для обіймів. — Хане мій!
Туглій з радісним стогоном кинувся до неї:
— Настуню!
Між ними знову, як це бувало не раз, запанував мир. Туглій роздягнувся, і вони забралися на м'яке ложе, під пухкі ковдри з верблюдячої шерсті.
— Весело було у Кончака? — спитала Настя, щоб звести розмову на інше. — Надудлилися вина, скільки хотіли?
Туглій плямкнув губами, покрутив головою.
— Вино те скоро крівцею проллється…
— Як то?
— Кончак замислив велику війну з урусами… Нині обрали його верховним ханом… Як тільки ляжуть на землю сніги і стануть ріки, підніметься весь Половецький степ!.. І здригнеться Руська земля!
У Насті стиснулося серце. Ні, не забула вона рідної землі! Не забула! Іноді така туга найде — хоч у Тор головою кидайся. І тоді встають перед очима зелені береги сріблястого Сейму, пахнуть у груди духмяними пахощами скошені трави на левадах та гіркі дими осінніх багать на городах, відізвуться гострим болем рідні голоси матері, батька, братиків і сестричок… Ніде правди діти, звикла вона за три роки, проведені в ханській юрті, і до ситої їжі, і до гарного одягу, і до прикрас дорогих — золотих перснів та сережок, срібних заколок, бурштинового намиста. Та до рідної землі на крилах летіла б — щоб хоч одним оком уздріти її, на рідні стежки-доріжки поглянути, зі своєї криниці води попити, пісень солодко-тужливих дівочих послухати, що бринять під місяцем…
Серце її стиснулося. Вона не забула того жахливого зимового дня, коли зненацька, зовсім несподівано, на Вербівку налетіли половці, пам'ятає, як закричали люди під шаблями половецькими, заревла худоба, коли її нападники почали виганяти з хлівів, як спалахнули стріхи хат і дим заступив сонце…
І ніколи не згладиться з ЇЇ пам'яті та мить, коли її шиї торкнувся холодний половецький аркан, а важкий гарапник упав на дівочі плечі…
Це було жахливо!
Скількох же інших молодесеньких русокосих дівчаток жде її доля? Скільки сіл попелом розвіються по білому снігу, скільки люду трупом ляже під шаблями половецькими?
— Чого ж замовкла? — торкнувся її руки Туглій. — Невже своїм патяканням я розвередив тобі душу? Так ти не бери до серця… Так було, так і буде!
— Я й не беру, — прикинулася Настя байдужою, щоб не викликати у хана підозри, як гостро вразила її ця новина, — Мало про що можуть говорити п'яні чоловіки…
І з відразою обняла нелюбого мужа за м'які бабські плечі.
А другого дня, вибравши хвилину, коли Туглій разом з Кончаком та іншими донськими ханами виряджав гостей, Настя шуснула в юрту до Рути.
— Сама? Трата і Овлура немає?
— Ох, ох, сама, — застогнала жінка, підводячи голову з постелі. — Трат і Овлур уже біля ханських табунів, а я колодою лежу і не можу підвестися — все тіло болить… Овлур, бідолаха, теж ледве підвівся…
Настя призвичаїлася до напівтемряви, простягнула Руті чималий вузлик.
— Я ось тобі тут дещо принесла — сиру, айрану та смаженого м'яса. Підкріпляйся та одужуй швидше!
— Щось знову трапилось? — кинулася Рута, по Настиному голосу догадавшись, що в тієї за душею якась таємниця.
— Трапилося! — Настя перейшла на шепіт. — Задумали хани взимку Русь звоювати, винищити всіх аж до Десни та Києва…
— Кляті!..
— І то не все… То буде не простий набіг, як бувало не раз до цього…
— Що ж вони надумали ще?..
— Хочуть усю Переяславську у країну навіки посісти, щоб стала вона їхньою землею! Хочуть ставити там свої вежі, випасати там свої табуни!
— Звідки ти дізналася про це?
— Туглій розпатякався… Ти ж знаєш, що він, як баба, — що на думці, те й на язиці! Та ще коли напідпитку…
— О боже!.. Що ж нам робити?
— Звістку дати додому.
— Ніби це так просто!
— Знаю, що не просто… Особливо для нас, жінок… Але ж у тебе є син…
— Ти хочеш, щоб Овлур устряв у це діло? Що ж він може зробити?
— Я все обдумала. Коли б тільки Овлурова згода… Але ж він такий непідступний…
По колись вродливому, а тепер змученому Рутиному обличчю промайнула гірка усмішка.
— Ох, Насте… Знаю, не сліпа я, — сохне твоє серце за ним! Та не баламуть ти хлопця! Облиш! Чи хочеш йому ще більшого нещастя?.. Не рівня він тобі ні в чому…
— Тітонько Руто, — почервоніла Настя, — не про те я зараз мовлю, хоча й не байдужий мені Овлур, а про те, щоб сповістити князів про намір Кончака…
— То ти вибрала для цього Овлура? Але ж він може голову втратити! Невже ти не подумала про це? Чи не жалко його?
— Чому не подумала? Думала і про це, всеньку нічку думала. Та нічого іншого надумати не змогла… Хіба самій їхати…
— Куди тобі!
— От бачиш? Залишається один Овлур. Він не раб, за яким пильнують десять очей, а вільний кочівник. Він чабан, тому може під час відгону табунів непомітно для інших зникнути з пасовища і за кілька днів домчати до Воїня чи Лубна і повернутися назад… Йому легше це зробити, ніж будь-кому іншому. Потрібно тільки, щоб ти його напоумила на це… Нікого іншого, крім тебе, він і слухати не захоче!
— А якщо і мене не послухається?
— Тоді Кончак застукає наших зненацька і пів-Русі потягне на арканах у неволю.
— Жахливо!
— Отож-бо!.. Навряд чи повернуся я коли-небудь на батьківщину, та забути рідної землі довіку не зможу — ні роду свого, ні села свого, ні тих стежок-доріжок, по яких походили мої босі ноженята, ні всього іншого, до чого прикипіло моє серце! Нічого цього не забути мені! Тому й не хочу, щоб гасав там, по наших селах-хуторах, по наших нивах та луках, хижий половецький кінь…
Рута схлипнула.
— Я і сьогодні, коли б мала силу, полинула б додому. Хай би там ні кола ні двора — аби на рідну землю! Та ще з Овлуром, синочком моїм єдиним… А без нього — ні! Без нього мені — смерть! Хоча і так вона не за горами! Доконає мене Гнідий Кінь, ох, доконає, хай би був щез!
Настя обняла її, і вони обидві заплакали.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
1
На три листи князя Ігоря з проханням помиритися з сином Володимиром Ярослав відповідав коротко і сухо: "Ні!" Ігор досадував, злився, Володимир сумував, а княгиня Євфросинія плакала, бо шкода їй було брата. Після відповіді на третій лист не залишилося нічого іншого, як з жоною та дітьми вирушити на поклон до тестя.
І ось перед очима Галич — столиця могутньої Галицької землі. Здалеку сяють золотом хрести на банях Успенського собору, збудованого Ярославом. Високо здіймаються в небо на високій горі вали і заборола дитинця. Гудуть дзвони, і їхні солодко-тривожні звуки холодять душу.
Як то прийме князь Ярослав? Чи не вижене?
Поминувши гамірливе ремісниче Підгороддя з його кузнями, млинами, чинбарнями, олійницями, сукновальнями, зброярнями, з його невеликими хатками та напівземлянками, з його кривими вуличками, курми, гусьми, качками та свиньми на вигонах, із бродячими псами та запаршивілими котами, валка князя Новгород-Сіверського прогуркотіла по дерев’яному мосту через Лукву, проїхала мимо боярських та монастирських садиб, огороджених такими міцними заборолами, ніби то були князівські городки, піднялася вузькою дорогою на високий пагорб і через каміну браму виїхала в дитинець, її супроводжували посланці Ярослава, вислані галицьким князем назустріч гостям.
Перед Успенським собором — невеликий гурт бояр та найбагатших і найвпливовіших городян, що вийшли зустрічати князевих дочку і зятя. На паперті одиноко стояв Ярослав. Посивілий, схудлий, згорблений. Горе не обійшло його стороною.
Євфросинія зіскочила з візка, притьмом кинулась до нього.
— Отче! Княже! — заридавши, впала йому на груди. Вони не бачилися кілька літ і тепер довго стояли обнявшись.
Ярослав був твердою, суворою людиною, але і в нього покотилася по щоці сльоза.
Підійшов Ігор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князеві в очі.