Черлені щити – Володимир Малик

Він не захотів чекати князя. Не захотів зараз бачити його, говорити з ним, слухати з його уст слова втіхи й розради. То він винен у всьому! Він!.. Вдарив коня — і навпростець, через безлюдні вулиці і спалені дворища, через повалені тини і буйну зелень городів, ніким не прополену, здичавілу, помчав прямо до своєї груші, що одна тут зараз височіла, та ще стіжок сіна, що якимось чудом уцілів на леваді, нагадуючи і про рідних людей, і про збудовану власними руками хатину, і про його короткоплинне щастя.

Під грушею темніла купа золи.

Тут стояла його хатина. Тут мріяв він про майбутнє життя.

Кінь попасом пішов по городу, а він став над тією золою і крізь сльози довго не міг нічого розгледіти. Він не чув, як під'їхали його супутники і зупинилися віддаля. Не чув, як перестала кувати зозуля на вершечку груші і затих вітер у долині. Нічого не чув. Був оглушений тим горем, що несподівано впало на його голову.

Потім витер сльози і роззирнувся пильніше. Посеред пожарища стояла закіптюжена піч, всюди чорніли головешки, сірів попіл, стирчали обвуглені присішки, і тільки посередині щось раптом забіліло.

Він узяв палицю, прогорнув золу — і закричав розпачливо: то білів череп. Чий? Материн? Любавин?

Плечі його здригнулися від ридання. Все! Більше сподіватися ні на що! Найрідніші його люди лежать тут, у цій страшній чорній могилі! Навіщо тепер жити? Навіщо йому цей проклятий жорстокий світ? Чому не загинув на Каялі, як брат Іван, як Будило, як сотні інших воїнів?

Тут його обняла чиясь важка тверда рука. Оглянувся — князь. Брови його заломилися, в очах — сльози. А над вухом затремтів приглушений князів голос:

— Поплач, хлопче, поплач… Стане легше… Але не впадай у відчай… Допоки ми живемо, допоки є сила тримати меча, доти не повинні втрачати надії! Ми ще піднімемося! Піднімемося — і відплатимо за всі ці жахи!.. Як тільки прибуду додому, зразу ж відправлюся до князів у Чернігів, у Київ, у Білгород — просити допомоги, щоб захистити нашу Сіверщину від нових нещасть… Я наступлю ногами на свою гординю, я впаду на коліна перед князівським снемом, аби лиш випросити згоду князів на викуплення моїх воїв з неволі!.. Поплач, поплач!..

Сльози бриніли в Ігоревих очах і в Ігоревій мові. Він уже зараз наступив на свою гординю, він уже зараз плакав. І це було так несподівано й страшно, що Ждан на якийсь час забув про своє горе. Адже князь ніколи не плакав. Навіть уявити було важко, щоб він плакав коли-небудь. А тут — сльози. Очі вщерть наповнилися слізьми, що коливалися, бриніли і ось-ось мали покотитися по змарнілих щоках. І Ждан з подивом почав усвідомлювати, що князь — така ж людина, як і всі, зі своїми людськими слабостями і болями, із надіями і сумнівами.

І він тоді уткнувся Ігореві в груди і голосно заридав.

Вивів їх із заціпеніння Янів голос:

— Там хтось є! Виглядає з-за стогу! Клянусь, там хтось ховається!

Всі глянули в бік левади. Стіг стояв одиноко, як і раніш, і ніхто з-за нього не виглядав.

— Тобі привиділось, — буркнув Рагуїл.

Та Жданове серце вже здригнулося від якоїсь неясної, тривожної надії, і він швидко метнувся по стежці вниз.

Всі поспішили за ним.

Біля стогу зупинилися, прислухалися. Тихо. Ні звуку.

Тоді обережно ступив за один ріг, за другий — і остовпів: майже віч-у-віч зіткнувся з Любавою, яка, притиснувши до колін Жданка, злякано прищулилася за стогом.

— Любаво! Ти?

— Жданку!

Її змарніле обличчя ще більше зблідло, губи здригнулися, як у ображеної дитини, ноги підкосилися, і вона поволі посунулася по сухому сіні додолу.

— Жданку…

Він підхопив її, міцно притиснув до грудей, відчуваючи, як її сльози зрошують його сорочку.

— Любаво, ладонько моя дорога! — шепотів він їй найніжніші слова, які знав. — Це просто чудо, сон! Ти жива! Ти тут, серед цього царства смерті! І Жданко з тобою…

— Більше нікого не залишилося, любий… І матуся, і Варя, і Настуня… там… А ми зі Жданком саме прали білизну і встигли втекти через річку в ліс… Довго блукали, поки не зустріли своїх… І повернулися додому, бо подумали, що коли ти живий, то теж повернешся сюди…

— Де ж ви живете? Що їсте?

— У стозі вирили нору — там спимо… А харчуємося різним зіллям, ягодами, знайшли на березі чиїсь ятері — ловимо рибу, доглядаємо і доїмо приблудну корову… Так і живемо…

І князь Ігор, і Рагуїл, і Янь, і Овлур мовчки дивилися на них, слухали їхню мову, що велася так безпосередньо, ніби вони не були тут присутні, і скрушно похитували головами. Безперечно, важко було вмирати воям у далекому полі Половецькому, на берегах бистрої Каяли, важко і бранцям у неволі поганській, та не легше, а набагато важче було жонам і дітям їхнім тут, дома, під шаблями половецькими…

Мовчанку знову порушив Янь. Він підійшов до Ждана і поплескав дружньо по плечах.

— От бачиш, я ж казав тобі, що хтось та залишиться з твоїх… Не одне горе зустріло тебе тут, а й радість!

— Дякую, Яню.

Підійшов Ігор.

— Які твої наміри, Ждане? Зостанешся тут чи поїдеш з нами? Якщо зостанешся, то я скажу в Путивлі тисяцькому Вовку, щоб допоміг вам чим зможе…

Ждан задумався. Що робити? Як жити на цих згарищах? І як їхати звідси, не поховавши прах матері, родичів та земляків своїх? І куди їхати? В Новгород-Сіверський до князя? Чи в Київ до Самуїла та Славути? Він ще нічого не знав і не міг нічого сказати певного. Знав одно:

доля залишила йому частку щастя. Любава з ним, Жданко з ним — отже, є для кого жити на світі! У нього знову ожила душа, розпростуються крила, а куди полетить — покаже майбутнє.

7

За двадцять верст від Новгорода-Сіверського, неподалік від села святого Михайла, трапилася пригода, яка мало не коштувала життя князю Ігорю.

Дорога йшла лісом, по широкій долині. Десь збоку жебонів невидимий у густих заростях струмок. Хоча всю весну і майже півліта стояла суша і трави на полях сохли, жовтіли, а листя, в'янучи, облітало з дерев, тут було прохолодно, з обох сторін зеленіла густа стіна дубів, берез, вільхи, ліщини. Увесь ранковий ліс гомонів веселим пташиним співом.

Ніщо не віщувало біди. Вершники їхали швидко: Ігор поспішав, бо хотів надвечір добратися додому, і мчав попереду. До Новгорода-Сіверського залишалося півдня їзди.

Несподівано з заростей вискочив кабан-сікач і кинувся прямо князевому коневі під ноги. Кінь шарахнувся вбік, і князь в одну мить опинився на землі.

Вепр злякався теж і хутко зник у кущах, а Ігор, охкаючи, намагався підвестися і не міг.

— Княже, що?

— Здається, я дуже забився… Допоможіть мені! Його підвели. Він не міг стати на ногу.

— Хоча б не перелом, — забідкався Рагуїл. — І треба ж такого нещастя! Майже дома — і на тобі!

Князя гуртом посадили на коня, та, щоб їхати верхи, уже не могло бути й мови: кожен рух віддавався гострим болем.

Поволі ведучи князевого коня на поводі, добралися вони до села, завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий привітний чоловік, дізнавшись, що перед ним князь Ігор і що тікає він з полону, кишнув на замурзаних дітей:

— Геть! Щоб і духу вашого тут не було! — А чорнявій молодиці, пов'язаній полотняною хустиною, кинув: — Фросино, ріж півня, вари борщ. Та позич борошна — князеві і його людям на вареники! Та хутчій! А я в садку помощу сіна, щоб князь міг спочити…

Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затінку під вишнями кілька оберемків сіна, понакривав його ряднами, приніс глек сирівцю і липовий ковшик.

— Пий, княже… Холодний — з погреба… А я миттю приведу костоправа Демидка чи бабу-шептуху Якилину — хай подивляться на твою ногу!

— Не треба, Васильку, — поморщився від болю Ігор. — Не треба ні костоправа, ні баби-шептухи… Краще знайди огнищанина — хай сповістить у Новгород про мене… Княгині…

— Княже, для чого огнищанин? Поки я його знайду, поки він знайде гінця та коней, мине півдня! Дозволь мені скочити до Новгорода — я хутко! Одна нога тут, друга — там!

— Тоді бери наших коней, скачи! — погодився князь.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: