І він пішов, легкі сліди
Завіяв вітер. Наш комбат,
Що це сказав йому, як брат,
Підняв і нас, бо й нам іти,
Бо треба славу берегти, –
Червоний стяг.
Сосна оця
Також посвідчить за бійця.
За Тарнобжегом на горбі,
Де в очеретах голубі
Од Вісли заводі ясні
Колишуть сон старій сосні,
Мені зустрівся сивий дід,
Чи – дзяд, як вимовити слід
По-польському. Він розповів,
Що мав і внуків, і синів.
І двох синів, і трьох внучат
Майданека поглинув чад.
І він самітний, без надій,
На нивці – смужці пісковій,
Коню підклавши сіпа жмут,
Сам на підпряжку ліз в хомут.
Ту нивку плугом колупав,
Пісок із потом налипав
На руки, до очей, до брів,
Як сіре шмаття сірих днів.
Ми коней підпрягли своїх:
– Давай поможемо, не гріх! –
І закурів тісний опруг,
І затремтів благенький плуг…
– Ми, брат, не з цеї сторони,
В нас у колгоспі всі лани,
Там не піском, зерном-разком,
Пшениця шепче колоском!
І вже нам снився рідний лан,
Крізь хмар гряду, крізь даль-туман,
І житнє зерно у руці,
Неначе сонця промінці,
Лягало в борозну суху.
Ще довго видивсь на шляху
Горбатий плуг і сонний кінь,
І дід, як довга сива тінь.
За Тарнобжегом даль тісна,
І нивка та, і та сосна…
– А ця троянда… – Син замовк.
Та я вже бачу: ніч, як вовк,
Бреде до нього вдалині
У прикарпатській стороні,
А він лежить, отак, як біг,
Упав на кам'яний поріг.
І смерть холодна і німа
Сіда на груди, і пітьма
Із вороном-вороначем
Кружляє тихо над плечем.
На чорній Тисі гомін хвиль,
У головах – сухий ковиль,
Троянди дикої кущрк
Багрянцем тліє біля щок.
Її лелітки осяйні
Червоно-чорними в ці дні
За мить зробилися. Чорній
З його останніх смертних мрій,
Мала трояндо! Зацвітеш
Новим цвітком, як знак пожеж,
І в голубому громі пущ
Стоятимеш – огненний кущ,
Як вічний пам'ятник, і дім
Бійцю, що ліг в краю твоїм.
Та він не вмер іще, бо дух
Надії жив. Гуцул-пастух
Його знайшов, і муці край, –
До турм своїх, на тихий плай
Приніс бійця. – О, братку мій,
То що то є, то жах, не бій,
Смертоубивство! – Ложка й ніж
Лягли до хліба: – Пий та їж,
Та оживай, мій братку, в нас. –
І він ожив. А в ранній час, –
Коли прощався, пастухи
Йому вказали з гір шляхи,
І на прощання сто трембіт
Ревнули лунами у світ.
Пробився в роту з полонин,
А був боєць той третій син.
Він знов підвівся над столом,
І знову прояснів чолом,
І посміхнувся, й витер піт:
– А це, мій батьку, липи цвіт. –
Зернят бурштинові тільця,
Мов грілись у руці бійця, –
Це Югославії дари.
Ми йшли згори і догори,
І темний шума й білий сад,
Майдани бронзові Белград
Прослав для нас:- Спочинь, боєць,
Боям – кінець, та не кінець
Братанню нашому повік! –
Дівчат схвильований потік
Пшеничним зерном обсипав
Знамена наші, від заграв
Вони сивіли. Зерна ж ті
Зірчасті, в складках золоті,
Стікали вниз… Які жнива
Знайшла їх туга вікова!
Плескало, билося, пливло
Людських надій ясне крило
Радянські живіо! – гуло
На площах людних із трибун,
Оркестри били в сотні лун,
І у натхненні про бої
Поет читав пісні свої.
Мене ж обсипало дівча
Жовтавим цвітом, з-за плеча
Всміхнулось щиро. – Це на здрав,
Щоб ти наш край не забував.
Запам'ятай-но цвіт із лип:
В осінній день, мов смолоскип,
Багріє липа, а ввесні
Пагіння теплі і ясні
Пускає в небо, в сніжну ж ніч
Скрипіння в неї – бурі клич.
На цвіт поглянеш в гожі дні,
Згадаєш край наш – ми зрідні
І в час цвітіння, і в жнива,
Й тоді, як буря завива.
А це край дальнього села
Русинка-мати подала
В дарунок яблуко: із'їж.
Крислата, в тьмі многодоріж,
Шуміла яблуня, її
Палили блиски-літаї,
Віки снували воєн дим
Під темним стовбуром старим.
– Ми люди бідні, лиш оту
Крислату яблуню в цвіту,
Опруг землі та жах тюрми –
То все, що маєм, бідні ми.
А ти візьми, боєць, поїж,
А ти ще людям розповіж,
Що ми не скупимось, коб нам,
Чи вже не нам, то хоч синам,
Землі вділили. І нехай
Яблбня наша в цілий край
Гілля нахилить, крізь туман,
На чеський ліс, на польський лан,
На руську землю. Щоб вночі
Її не краяли мечі
Вельмож мадьярських. їж синок!
А сонця промінь, мов клинок,
Уже згасав, і з темноти
Заграви бронзові щити
Горіли в горах. До сих пір
Все сниться та обора-двір
І материнський синій зір,
Що палить ночі темноту,
Що гріє яблуню в цвіту.
Оце і всі мої скарби.
Що хочеш, батьку, те й роби,
А я з мішка свого до дна
Зберу до дного сімена,
Не в пустирі, не на межу,
В колгоспнім полі посаджу
Могутній сад. Нехай зів'є
Любов мою, життя моє.
Ніхто під дубом до ноги
Кувать не буде ланцюги,
Троянди дикої кущок
Не оросить змертвілих щок,
Ніхто над цвітом в довгі дні
Ридать не буде при мені.
Приймай нас, батьку, як зумій,
Людського братства – саду мій,
Цвіти, скрашай земні шляхи!
…У двір куряться порохи
Путі четвертої.
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
Несемо бурю й тучі понавислі
У гудзуватих яросних руках,
І сяє світоч ленінської мислі
По голубих, земних материках.
Серця налиті сонцем і жагою,
Уста припали до глибин ключа,
Легендою в століттях дорогою
Веде полки правиця Ілліча.
І смертні люди – у безсмерті чисті,
Кують життя, як добрі ковалі.
І комунізму золоті горністи
Віщують щастя матері-землі.
– Тепер найстарший мій, сідай,
Оповідай, який то край,
Тебе приймав, з яких долин
Ти пив, де літ гарячий плин
Поклав на чуба сивину,
А в очі – іскру огняну?
– Я, батьку, вам привіз добра.
Не золота, не серебра,
Не слави гук, не цвіт полів,
А найдорожчих троє слів
Привіз у серці.
У бою
Свій полк, як батьківську сім'ю,
Я згуртував у довгі дні
При тім гвардійськім знамені.
І троє слів мій полк вели.
Було журби, було й хвали,
І ран, і радощів яса,
І піт з чола, немов роса.
Було нам трудно в шостий день.
На фланзі бій точивсь, лишень
Земля в жару, огонь і пил,
І небо сиве, мов ковил,
Вкривало нас. Тримайсь, боєць,
Невже впадем? Невже кінець?
Світанком темним на межі
Бійці в розбитім бліндажі
Вели розмову:
…От і йдуть,
А в полі – ночі каламуть,
Вітри осінні за плечем, –
Всі командири з Іллічем.
Ідуть, а темінь, тишина,
І стрівсь їм, братці, старшина.
Ілліч питає: – Все як слід?
Який бійцям даєш обід?
Який приварок на бійця?
Чи не жалієш їм винця?
– Є хліб і одіж, і табак? –
Питає ще раз. – Дай лиш знак,
Щоб не терпів солдат в бою! –
І руку подає свою.
І старшина відповіла:
– Є тютюнець і єсть їда,
Та щось ніхто не п'є, не їсть,
Бо із полка надходить вість,
Бо шостий день вогнем січе,
Бо кров спливає гаряче.
Стоїть солдат, немов стіна,
Не лічить ран, бо не одна, –
Сказав товариш старшина.
Замовк оповідач. В імлі
Світало світло край землі,
І полк пішов у бій, у січ,
І очі мружив нам Ілліч,
Живі, ласкаві, у вогні
На тім гвардійськім знамені.
І троє слів мій полк вело,
Як змаху дужого крило,
Я їх скажу, – ти зрозумій:
В Москві, на площі дорогій,
У сопок першім з темних піль
Вихрила сніжна заметіль.
І вітер б'є, і сніг несе,
І на Можайському шосе
Стоять за танками в імлі
Фашистські чорні патрулі.
Мене бажання привело
Уздріти ленінське чоло,
І серце опалив, повір,
Заплющений могутній зір.
– Товариш Ленін, скоро злам?
Товариш Ленін, трудно нам!
Чи скоро наш удар, чи ні?
Бо дні пливуть, жорстокі дні,
З Дінця й Орла до фінських хат
Не спить солдат і жде солдат,
Товариш Ленін! –
І тоді
Розверзлись сутінки бліді,
Із чорних ночі берегів,
У морі сивому снігів,
На площі Красній, між алей,
Як броненосець, – Мавзолей
Поплив у бій. І на крилі,
Над центром рідної землі,
У небезпеки на краю,
Піднісши руку вдаль свою,
Стояв живий наш Ленін. Я
Збагнув усе: одна сім'я,
Народів братство вікове
За ним, як мур, стоїть, живе.
І крикнув я через фронти:
– Товариш Ленін, де пройти
Полку моєму в пломені,
Якими бути нам в ці дні? –
І чую на передовій:
– Солдате вірний, зрозумій:
Будь, як народ. – І троє слів
З тих пір у серці я лелів,
Як мрії золоту ріку,
Ношу й нестиму на віку
До крайніх днів.
– Брати мої,
Я знаю, ви пройшли бої,
Цих троє слів і вас вели
Крізь ночі й огненні вали,
Цих троє слів і в вас живуть,
Найвищим щастям стелять путь.
Чи так?
– То так! – і з-за стола
Синів ця думка підвела,
Як світле сонце. Сироту
Один привіз, другий – святу
Любов велику, третій – плід
І зерна дружби в дні побід.
А всі разом у дні круті
Найвище щастя у житті.
Так, як народ наш – принесли,
Бо з ним і мріяли й росли.
Четвертий вів:
– У хвилю злу,
Смертельно ранений, в пилу,
Я умирав не раз вночі,
Надії згублені ключі
Всихали в серці. Троє ж слів
З огню ночей і з тьми полів
Скресали іскрами в жару:
Будь, як народ. І не помру…
Стрічав людей я в чужині,
В лихій, сумній самотині,
На роздоріжжях вікових,
У безнадії, ледь живих.
Шкуринка хліба їм крута