Жива легенда – Андрій Малишко

Полтавські, сиві, наче дим,

Ірпіньські тьохкають над ним,

І тиха посмішка із віч

Йому не сходить в довгу ніч.

А попросив би він, щоб бір

Шумів йому до ранніх зір,

Чи щоб Дніпра широкий біг

Плескав човнами біля ніг, –

Усе було б: з дівочих кіс

Шумів би віковічний ліс,

В очах засяяла б до дна

Дніпра блакитна тишина.

Я полюбив її. Які

Слова безбарвні і легкі

Ми в це вкладаєм почуття!

А треба ж, як мале дитя,

Його нести, глядіть, ростить,

В нещасті – не занапастить,

І жити з ним за кожним днем

Одною кров'ю і вогнем.

Я певно знаю, що любов

Не вимага клятьби й розмов,

А тільки вірності потік

Її живить із віку в вік.

Вона мене в бою вела,

Оберігаючи від зла,

Вона давала барви мрій

Судьбі обстріляній моїй,

З чола втирала стільки літ

Трудний, солдатський, чорний піт,

Любов моя! В ту довгу ніч

Я не просив у неї стріч,

А тільки б згадку в світлі дні,

Якщо вернуся по війні.

Вона сказала: – йди, вертай.

Твоїй дорозі ще не край,

Я ждатиму… – І до воріт

Вела за руку, ще й на світ

Не значилось. Ще димна даль

Бриніла в зорях, мов кришталь.

В солдатську знов попав сім'ю,

Я ще не раз горів в бою,

Не раз, не двічі серед піль

Залізна плакала метіль.

І в тиху погідь, чи в грозу,

Чи йду, чи ранений повзу, –

Далеке чую щоразу:

– Я ждатиму. – У тихім сні

Бува спочину, і мені

Насниться дальній рідний край,

Коханих кіс ясний розмай,

Її жагучих рук теплінь,

І вже вона легка, як тінь,

Стоїть: – Я ждатиму… Іди.

Минуло літо. Від біди

Ми світ закрили назавжди,

Війна скінчилась. Їдь, солдат,

До рідних міст, до піль і хат.

І я поїхав. Я вертав

Крізь тишу давніх переправ,

Через окопчики, де ми

Лежали в них серед зими,

Через порослі бліндажі,

Де гільзи тліли на межі,

Через літа, де бився гнів

Забутих гроз, забутих снів.

Здавалось, небо осяйне

Хотіло зупинить мене,

І кожен стовпчик переправ,

Немов чіплявся за рукав,

Траншея у траві густій

Шептала вслід: "Боєць, постій,

Любов пожде, а я ж одна,

Самітна в полі, мовчазна".

І я з любов'ю рядом ніс

І гук доріг, і шум беріз,

Мостів розбитих тихий дзвін,

Полків моїх крилатий гін,

І незабутні дружби дні,

І в чужині й не в чужині.

У ночі темні й голубі

Я мрію вигадав собі,

Що я приїхав, я зустрів

Ласкавий зір з-під темних брів

І крик сердечний: "Любий мій!"

На дальній станції малій.

А вийшло все простіш. В дворі

Під жовтим виблиском зорі

Скрипів колодязь в тишині,

Попить схотілося мені.

Ну, що ж, як так, то й підійти.

– Водички можна? – Ой, це ти?

Далекий мій! – І кіс кільце

Мені на груди, і лице

В сльозах раптових щастя й мук,

І світлий трепет рідних рук.

У ту хвилину цілий світ

Зі всіх садів і росних віт

В цвітінні колисав мене,

Стожарів сяйво огняне

На мене сипалось, трава

Всії землі, немов жива,

Мені шуміла, так бува…

Оце і все, не більш повім.

Веди нас, батьку, в рідний дім,

Приймай нас, батьку, на поріг,

Постав на стіл, що приберіг.

Вшануєм рани у бою,

Жону мою – любов мою,

Ясні шляхи й трудні шляхи!

…У двір куряться порохи

З дороги третьої.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

I третій день бреде поза туманом,

Землі горбатій світить береги,

І сад зроста, як туча над лиманом,

Із наших рук, із поту і снаги.

Бджола, як промінь, буде в нім бриніти,

І завихрить цвітіння синій дим,

І яблуні крислаті темні віти

Засиплють землю плодом наливним.

Поклін тому, хто вносить чесну зладу

В людські серця одверті і незлі,

Приходьте, пийте радість мого саду

На цій землі.

– І третій мій прибув з фронтів,

Давай чоломкатись. Хотів

Тебе спитати, як жилось,

Чи ріки там, як наша Рось,

Клекочуть-плинуть, чи земля

Під сонцем колос нахиля?

Та вже спочинь, а потім. Ти

Зумів те щастя зберегти,

Що в серці мав? Не розгубив

Його між битв і чорних злив?

– Ні, батьку. Крізь смертельний бій

Доробок свій, набуток свій

Я вніс до нього, щоб колись

Воно розквітло, подивись.

І син, – хай батько поміча, –

Здійма повагом із плеча

Мішок солдатський. – Поміж пліч

Його я ніс не день, не ніч,

У сорок першім день при дні

Збирав заграви огняні,

І пил доріг, і шум беріз,

І ручаї пекучих сліз,

Пшениці силу наливну,

І площ померхлу сивину

В мішок я клав. І важчав він.

У сорок третім Краснодін,

В пожарі київські вали

Йому ваги ще додали.

Руїн хрещатицьких зотлінь

Освєнціма похмура тінь,

І все, що гірко на війні, –

В моїм мішку лягло на дні.

Щоб не розв'язувать повік, –

Його в'язав стрічками рік,

А пилюгою ста доріг

Припорошив його, як міг,

Карпатським дубом закрутив,

Щоб він плеча не ваготив.

Здолали ворога – і це

Мішок зробило, мов пірце,

Його вже інші дні трясуть,

Але це відступ – а не суть.

І син руками обома

На стіл мішок свій підійма

І сипле з нього все, що є:

– Дивіться, – каже, – це моє

Багатство кревне. Дві малі

Лежать троянди на столі,

Прив'ялі, зсохлі, в пилюзі,

Калини кетяг, як в грозі,

Обламаний, і липи цвіт, –

Йому б жовтіть біля воріт, –

Ховає сім'я. Чорний дуб,

З огню врятований і згуб,

Тугого жолудя кладе,

Сосни пагіння молоде.

Дві шишки бронзові з Карпат

Знайшов солдат, приніс солдат.

А підібрав ще на путі

Кленові зерна золоті,

А обірвав із переправ

Колісьми збиті стебла трав.

І на столі тому за мить,

Здається, білий сад шумить,

Карпатські б'ються ручаї,

І на столі – чужі краї,

Мов на землі лежать тісній.

– Цей жолудь з дуба – свідок мій.

В малій Моравії вночі

Фашиста гнали, зір ключі

Пливли над нами, батальйон

Розбиту роту взяв в полон.

Де дуб у небо свій намет

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: