Аж Яким задивився на вас. По його загорілому обличчі грає тиха усмішка.
– Раді, що до води добралися, та й бавитесяі – вимовляє він до вас.
– А що ж ти, Якиме, не купаєшся? – гукаєте ви до нього.- Поки окріп закипить – освіжись!
– Дивлюся, як ви бавитесь, та й себе тягне,- одказує Яким.
– А коли тягне, то чому не купаєшся? Чи, може, плавати не знаєш, боїшся втонути? То он з берега не глибоко, побовтайся.
– Та я колись трохи плавав, а тепер не знаю, чи не забув,- повагом одказує Яким, починаючи роздягатись.
"Як то ти там плавав колись?" – думаєте ви, дивлячись, як повагом Яким скидає з себе одежу, і зразу замишляєте проти нього: от коли б тільки він увійшов у воду, потягти його на глиб – хай покаже, як по-сокирячи уміє плавати.
Ось Яким роздівся: чорний та запечений сонцем, стоїть він на березі і якось неймовірно поглядає на воду. Ось підійшов до води, обережно ступив одною ногою і, струснувшись, подавсь назад.
– Чого ще випробовуєш? Вода теплаї – гукаєте ви.
– Де вона там тепла? Аж мороз поза шкурою пішов, як черкнувся ногоюі – каже Яким і знову неймовірно поглядає на воду.
– Коли ти одною ногою торкнувся, то, звісно, вона здалася холодною. А ти – разом!
– От-так! – гукнув Яким і, наче хто здоровенну каменюку шпурнув, кинувся у воду.
Закипіло, заревло навкруги, аж річка охнула й нестямно на всі боки захиталася. Ви й незчулися, як Яким біля вас виринув.
– Го-го-го-го-о! – загукав він товсто на всю горлянку, аж луна в лісі розляглася.- Брат ти мій, яка холоднеча! Ану – грітися! Ану – аж на той бік І І, мов добрий косар, замахав Яким руками, ріжучи руками впоперек хвилі. Вода під ним гула-клекотіла, видавлений слід довгим поясом відзначався по річці, а Яким, повертаючи голову то на той, то на другий бік, знай махає руками, мов сажнями виміряє річку. За кожним його замахом, наче дровеняка, спливе поверх води його загоріле тіло, то так і плигоне вперед, поки він замахнеться другою, злегка прикриється воно водою, а там знову знирне і поверх води мчиться на той бік.
"Чи то б хто подумав, щоб Яким, отакий неповороткий, та отак плавав",- дивуєтесь ви. І – ну навздогінці!.. Шкода! Не вашим слабим рукам сперечатися з дужими Якимовими; нема в вас ні того хисту, ні тієї дотепності. Яким, мов риба, пливе і води, здається, не черкається, он уже недалеко до того боку сягає; а у вас уже руки помліли, дихати стає важко, а ви ще й до середини не добулись, щоб перепочити, ви перекидаєтесь на спину.
– Еге-е,- регоче Яким з того берега, шаруючи руки піском.- Ви всіма нападами? А нуте, ще по-жіночому!
Той глум Якимів коле вас, щипає; досада впивається в серце.
"Постій же! – думаєте ви.- Я таки тебе здивую!" – І, перекинувшись на бік, починаєте пливти.
– А це ж по-якому? По-павучачому? Так павуччя тільки стрибає! – регоче Яким.
Та ви вже не дослухаєтесь досади; ви раді, що добралися до неглибокого місця, де ви ногами черкнулися дна. Слава богу! А то вам довелося скілько разів і похлинутись водою; руки наче хто пов'язав, а ноги позмикав – не слухаються вашої волі.
– Хай тобі всячина, Якиме! – перепочивши трохи, мовите ви.- 3 тобою не спливеш. А я думав, що ти тільки по-сокирячи і вмієш.
– І по-сокирячи, як схочу! – регоче Яким і знову пускається вплав.
Посеред річки він почав показувати, як по-сокирячи плавати: то пірне, то вирне, то заплеще в долошки, то заверещить: "Рятуйте!", то зарже, як жеребець.
– А це вам й по-жіночому! – гукає він знову, розплатується на воді, мов жаба, вихав спиною, перебирає ногами так, що вода кругом нього, наче під потоками, пінить та шумить.
А це зразу Яким як зажеліпае:
– Ох ти, бісова тварюко! Тпру-у 1 – і чимдуж замахав руками.
Не встигли ви підвестися, подивитися, чого то Яким так затурбувався, як він уже й на той берег виплив і голий помчався вподовж луки.
Що там лучилось? Ви підводитесь і бачите, як гнідко, вивернувшись на траві, наміряється перекинутись; хитнеться з боку на спину, підніме ноги вгору, вамеле ними та й упаде на бік.
– Бач, падло! – гукнув Яким біля гнідка, коли той таки перекинувсь.
Гнідко, зачувши біля себе грізний голос Якимів, підвівся на передні ноги, глянув на Якима й зразу підскочив на задні, схиляючи низько голову, мов засоромився, що без хазяйського приводу трохи побавивсь.
– Стій, я тебе, бісова звірюко, скупаю! – свариться Яким і почина одв'язувати повід. Гнідко наблизився до Якима, скоса блиснув на нього своїм червоним оком і тернувся об бік мордою.
– Ану! Чи бач, зрадів?! – І Яким замахнувся кулаком на гнідка. Той, прищурюючи око, геть одвів голову набік.
Через хвилину і гнідко, і Яким уже пливли річкою. Гнідко, задравши морду й виставивши, мов човен, широку спину, плив тихо, раз по раз порскаючи та хропучи, а Яким, ухопившись за хвіст, ззаду підганяв гнідка, як той намірявся звернути набік.
– Купай же, Якиме, гнідка, а мені час і вилазити,- кажете ви Якимові, почуваючи, що вода взяла-таки своє; частіше та частіше, обсипа вас з-за спини морозом, зуби цокочуть, ви повинні міцніше їх зціплювати.
Повагом ви перепливли річку, мерщій вискочили на берег одягатися. Одежа, напечена сонцем, гріє вас;
тепер вам любе її тепло: воно зупинило несподіваний холод, що вас так зразу обняв, викликає якісь утішні почування, будить думки; глибоко вони до серця доходять. Обличчя ваше сумне, задумане; сказать би, ви розсердилися на кого. Та то тілько так здається, то тілько зокола; то незвичайна облуда тихої відради, що розпускається у вашому серці якимсь теплим привітом.
Ось ви мовчки, не дивлячись нікуди, оділись; мовчки знялись, почимчикували під тінь широковерхої осокорини, де Яким розклав багаття; ненароком глянули на казанок з водою над вогнем – чи не кипить ще? – і, наглянувши недалеко зелену, як рута, полянку, вивернулися на ній, як на м'якому килимі.
Тихо. Ви чуєте, як ваше серце б'ється об груди глухо, обрубо… А то що шумить? Ваша кров? Ні, то червоне полум'я, знявшись угору, лиже чорне дно казанкове і сичить на ньому незнарошне пролита вода, злегка лопочуть дрова; з річки доноситься гук та регіт Якимів, порскання гнідкове… Над вами стоїть гінка сокорина, високо вгору буяє, широко розвела на всі боки свою густу верховину і прикрила вас легенькою тінню. А он, на праву руч, здіймаються гори, підковою обняли вони ту долину, де ви лежите; вся верховина їх покрита густим лісом, а боки покриті глибокими ярами та крутими проваллями… Он понавертало цілі купи жовтої глини; понаставляло гострих стрільчатих голів червоного глею. Он гола скеля стоїть, трохи похилилася набік; на самім її вершечку примостилася біла береза, журливо спустивши віти додолу… І над усім цим високо розпросторилося блакитне небо; блискуче сонце обдає все своїм яскравим світом. Здається, перед вами стоїть картина й любо вражає ваші очі своєю чарівничою красою. Ви так задивилися на все те, так замилувалися, що незчулися, як і ваші очі закрились, як тихе забуття почало колихати вашу голову.
– Еге-ге! Я думав, що ви тут доглядаєте? А ви спати! – чуєте ви голос Якимів.
Розкриваєте очі, зиркнули… Яким, пустивши гнідка по волі, мерщій кинувся до триніжка, звернув казанок набік і надержує, поки той перестане клекотіти. Гнідко пішов попаски, вищипуючи свіжу траву та вишукуючи зеленішую місцину.
– Гей! гей! гнідко! гнідко! – гукає Яким, зігнувшись над триніжком і не знаючи, що йому робити; чи казанок доглядати, чи гнідка завертати?
Ви поспішаєте на поміч, берете з Якимових рук держалко з казанком, а він біжить мерщій гнідка ловити. "Клопіт!" – думаєте ви, задивляючись, як Яким забігає вперед гнідкові, хитрить його перейняти. "Клопіт!" – б'є у вашу голову, як ви звернули увагу на себе. "От якби було не вивертатися під осокором та доглядати казанка, то й клопоту б не було, може б, уже досі й каша зварилась, не ссало б так за серце, не в'яло під грудьми…"
Яким не забарився гнідка зловити, прип'яв його віжками до берези й мерщій кинувся до казанка. За його працею швидко й каша поспіла.
Доводилось вам коли-небудь польову кашу їсти? Щерба одна, засипана злегка пшоном та задобрена шматочком сала з цибулею,- от і все. А що то за смачна та добра! Пахощі страви поєдналися з пахощами польового повітря, будять у вас смак непевний, викликають голод ненаситний!.. Шматок чорного засохлого хліба, що ви ледве вгризете його зубами, здається краще найсолодшого медяника; ложка щерби, що ви вливаєте в рот, якось смачно лоскоче за язик, гаряча пара, припахаючи злегка старим салом, приязно б'є в ніс і ще більший смак викликає. Ложка, шпарко переходячи від рота до казанка, щоб знову до рота сягнути, не похопиться вас задовольнити. Здається, навхильці пив би, очима їв – так хороше та смакови-то. І за серце перестало ссати, і під грудьми не в'яне, якась сила вас проймає, легкість та скорість бадьорить. Ось уже ложка почала й дна казанка досягати, гарчить по ньому, наміряючись повніше набратись;