Євген Сидорович догриз яблуко й підвівся.
— Я чого до вас приходив, — тепер він знову говорив тихенько, але не тягнув голосу, а приглушив його до шепоту: — Даєте мені ручку… Одразу після екзамену.
— Яку ручку? — не одразу зрозумів я.
— Ну, ту… Якою ваш син писатиме твір. — Онищенко не дивився на мене. А мене враз обсипало жаром. Ну ось… і все оголилося до короткого замикання.
Мені й справді здавалося, що я тримаю в руці обірваний оголений дріт. Випадково вимкнули струм, ось зараз увімкнуть… Я розумію, він не зможе переписати тією ручкою твір. А от виправити якусь кому. Поставити знак запитання чи оклику… Ну, подумаєш, кома! Суща дрібниця. Машосюсіпька крива паличка… Але… од якої, може, залежить ціла людська доля. Едикова доля. І моя теж. І Любина.
А може, ще чиясь?
Хух, як душно. Вийти б па повітря, витурити оцю чорну мишу і вшити. Чого вони стараються? Що хочуть мати? Нічого вони з мене не матимуть. І знають це. Хабара я їм не даватиму. Й нічого іншого в мене немає. Просто вони добрі люди. Тепер усі так роблять. Хтось комусь допомагає. Оце і є та сув'язь… Я ось допоміг йому… Розраяв.
Я знаю, що це зовсім не та сув'язь. Зпню, що обманюю себе. Але не тільки по можу вигнати цього маленького чоловічка, а й не можу відмовити йому в його дивному проханні.
В цю мить хтось упевнено, хоч і по голосно, стукає в дворі. Входить Роговий. Вітається зі мною, щось запитує в Онищенка, той відповідає. Я по зрозумів, про що вони говорять. Ми знову сідаємо за стіл. Я — з одного боку, Роговий і Опищепко — з другого. Роголий знову щось буркає Онищенку, той витягує шию і згідливе киває головою. Вони мені нагадують бегемота і оту пташку, забув, як вона називається, що стрибає по бегемотовій спині і викльовує із складок його шкіри кліщів.
Я похапцем випиваю коньяк, похлинаюся й довго не можу відкашлятися. І весь цей час спиною, потилицею почуваю в сусідній кімнаті Едика. Як я візьму в нього ручку? Якось виманю? Скажу, що хочу написати листа? А може, просто сказати правду, для чого вона мені потрібна? Він дасть. Дасть без вагання.
Я жахаюся. Не знаю, звідки взялася така впевненість. Я не вірю сам собі.
Гості затрималися недовго. Я пішов їх провести. Біля дверей готелю Роговий повернув ліворуч, Опищенко — праворуч. Я пішов із Роговим. Якийсь час йшли мовчки. Місто було похмуре, мрячив дощ, під йогами блищали калюжі. В калюжах погойдувалися жовті кулі ліхтарів. Я спіткнувся, наступив па одну кулю й забризкав холошу штанів Аркадія Васильовича. Він струснув її двома пальцями. Нас обох пригнічувала мовчанка, й, мабуть, через те Аркадій Васильович заговорив. Він розповідав мені про місто, його вулиці, площі, будинки. Він добре знав архітектуру міста, але пе виставляв свої знання напоказ, навпаки, трішки навіть іронізував над собою і підроблявся під дилетанта.
— Мені цей будинок видається звичайнісіньким. А всі кажуть — стиль. Пригляньтеся уважніше — третій поверх надбудовано пізніше, через тридцять років, але навіть найбільші спеціалісти по помічають цього. І ось ми кажемо — вік. Стиль такого-то віку. Справді, кожей з нас скаже, коли збудовані будинки на Хрещатику. А коли збудовано цей будинок — вгадати не просто. Він міг бути збудований триста років тому, двісті, сто, вчора…
Аркадій Васильович говорив розважливо, спокійно, і щось заспокоювалося, упокорювалося в моїй душі. Роговий мені подобався все дужче й дужче. Ми зашили в кафе — Аркадій Васильович запропонував випити кави. Я не п'ю на ніч каву, якщо я вип'ю, то не засну до ранку, але Аркадію Васильовичу я в цьому по зізнався. Щоправда, я випив її дуже мало, тільки вдавав, що п'ю. В кав'ярні було тісно, ми примостилися в самому кутку, а потім нас і геть відтіснили, біля пас вимахувало руками якихось два підозрілих типи, розігріті коньяком і кавою до високих градусів, один з них весь час поривався до пас, тицяв коротким оклецькувати'м пальцем в груди то мені, то Роговому, Аркадій Васильович щоразу тихо, але владно його зупиняв, і той повертав обличчя до свого друга. Посміхався до нього, а потім повертав. І підпилий тин не ображався, пе бунтував. Мені остирився той п'яничка, хотілося загилити його по потилиці чи принаймні перейти до іншого столика, а Рогового він чомусь не дратував. Я подумав, що його дуже важко вивести з рівноваги, а якщо хтось виведе, то, як кажуть нині, не позаздриш. Зненацька обоє алкашів разом закурили й вийшли з кафе. Вільну площу одразу окупувало троє неначе підібраних по ранжиру чоловіків — високий, нижчий, ще нижчий. Один з них дістав з портфеля пляшку горілки, вони розлили її в склянки. Але пе пили, розмовляли, понахилявши вперед голови. До мене долітали тільки окремі слова: “Двадцять чотири… в касу… з тобою”.
— Мабуть, пішли, — сказав Аркадій Васильович. — Ці — значно гірші. То були звичайні алкаші. А ці обмізковують мокре дільце.
— Ви володієте даром проникати в чужі думки?
— Володію.
— Тоді можете відгадати, що думаю зараз я.
— Страждаєте. Спробуйте… подивитися на все простіше.— А сам чомусь відводить погляд. Тільки це мепі незрозуміле в Роговому — він весь час уникає дивитися мені в очі. А вони у нього гарні, темно-каштанові, імлисті, такі очі подобаються жінкам.
Аркадій Васильович не дозволив мені заплатити за коньяк та каву.
— А ви що, ніколи не страждаєте? — сказав я на вулиці.
— Страждаю. Але… Не через дрібниці.
— А звідки ви знаєте, що я страждаю через дрібниці? Ви не вгадали. А ось я можу відгадати, що не дає спокою вам…— Мабуть, вперше він здивувався, й зупинився.— Так от, слухайте. Ви — розумна і, мабуть, талановита людина. І, пробачте, протираєте штани в канцелярії. У вас щось не вдалося. Ви були лікарем… і десь спартачили.
Не знаю, чого мене понесло на такі віражі. Мабуть, мені не слід стільки пити коньяку.
— Ви не вгадали. Лікар з мене не вийшов, це правда, але я побачив це на самому початку. Так що я — типовий адміністратор. І не всім же бути міністрами. Якби всі люди страждали від цього, вони б перевішалися або поперерізали одне одному горлянки. До того ж там, нагорі, більші протяги. Так що своїм службовим становищем я задоволений. І комплексів не маю. А ось тут я живу. — Аркадій Васильович показав на високий старий будинок з колонами й фронтоном.— Ото мої вікна. Зайдете?
Вікна чомусь були темні. Я запитав його про це. Вгп відказав не одразу.
— Дружина… Ну, вона лікується. А діти в баби, в селі.
— Що в дружини?..
— Задавнена хвороба.
Він не хотів говорити на цю тему.
Я подякував за запрошення, попрощався й пішов. Думав про Аркадія Васильовича. Хто він такий? Що за чоловік? Він не захотів говорити про дружину. Вона або тяжко хвора, або вони з нею не живуть.
По дорозі до готелю знову обмірковую моральний бін оцих моїх походеньок. Знаю, добре знаю, що йду на червоне світло, а отже, йду й приймаю Рогового та Онищенка в себе. Кілометри обмильної філософії, кілометри попсованих дротів, а суть, врешті, одна. І я її жодного разу не висловив категорично. І, мабуть, не висловлю. Як по висловлюють тисячі й тисячі людей, мільйони й мільйони. Ще ніхто не зізнався на землі, що він чинить непорядок. Мабуть, жодна людина по прожила на світі, щоб по зірвати, бодай помилково, бодай бездумно хоч одного колосочка на чужому полі. От маєте перше виправдання. Далі можна знайти інші, більші, послатися на чиїсь приклади. Шкала ця — безкінечна, і сказати напевне, в якому місці ти стоїш між нулем і безкінечністю, просто неможливо. А все-таки хоч приблизно?
Вперше ти оце так відверто ступаєш за демаркаційну лінію чи не вперше? Ну, не бійся, подивися чесно в очі правді. Ось хоча б таке: у тебе в клініці сотні хворих. За найвищими людськими законами ти мав би однаково лікувати всіх. Для тебе не повинно бути — кращий і гірший спеціаліст, начальник і рядовий товариш і незнайома людина. А насправді? Чи можеш ти лікувати всіх однаково? Є дефіцитні ліки, які дорого коштують і які важко дістати, всім ти їх дати не можеш. Кому вони потрапляють: хто потрібніший суспільству, у кого більший блат, кому симпатизуєш сам чи від кого залежніший? На твоїх плечах цей вантаж, який може зігнути до землі чемпіона з штанги.