Червоний туман застелив мені очі. Я чую слова, які прориваються крізь дзвін крові у вушах: “Ах ти мерзотнику”. Хто це їх мені нашіптує? Це я сам шепочу їх.
Квакає у руці трубка. Очевидно, Едик, не дочекавшись моєї відповіді, злякався й поклав свою. Я кидаю трубку. До хрускоту стискаю кулаки. Мені хочеться кричати, бити, ламати все довкола… Ламати в чужій квартирі? Я бачу в темній глибині дзеркала, освітлений маленьким бра, чийсь ощирений рот. Хто то стоїть переді мною? Якийсь знервований чи злий чоловік. Хто він? Негідник? Порядна людина?
В коридор виходить Інна. Вона стривожено дивиться .на мене.
— Що там сталося? Хто це дзвонив?
— Нічого не сталося.
— А все-таки?
— Дома… неприємності.
— Які? Хтось захворів?
— Син розлучився… Старший син, — бовкаю я. — І взагалі… Пробач, Інно. Я піду. Одним словом… — Я махнув рукою.
Інна спочутливе киває головою. Я беру свій портфель, намагаюся вичавити усмішку.
— Бувай…
— Бувай, — каже Інна й дивиться на мене, як дивляться лікарі на хворих. Я знаю цей погляд. Він такою мірою закумуфльований, що простий смертний нічого не прочитає по ньому зроду-віку.
Я крокую вулицею. Назустріч мені йдуть люди. Я не бачу облич. Тільки — білі плями. Маски. Ширми. Старі, потріпані, нові, такі, яких не розбереш, скільки вони прослужили, заштопані, підфарбовані… Краєм тротуару пливе витріпана, в зморшках ширма, за нею — інша — ясна, чітка, з намальованою усмішкою. Такою, як у мого Едика. Так, так, я бачив тільки ширму… Всі дні, всі роки — ширму. Коли, відколи я бачу її?
Я переходжу дорогу, на мене ледве не наїжджає машина (в цю мить у голові пунктиром пролітає постать Олексія Дігтяра серед дороги), бреду навмання, набираючи в черевики піску. Я не шукаю сходів, не шукаю стежки, йду і йду кудись вниз і враз натикаюся на синю стрічку води. Далі йти нікуди.
Далі йти нікуди! Ми завжди і скрізь наштовхуємося на перепони. Вони нас зупиняють, інколи рятують. Інколи ми об них розбиваємося. Я лупаю очима, розглядаюся, ніби вийшов з туману. Та це ж Дніпровий рукав. По той бік — Гідропарк. Бурунять воду човни, бреде попід берегом рибалка, ліниво кидає блешню. Він сам не вірить, що може щось упіймати.
Ми часто в житті кидаємо блешню без жодної надії, просто не лишається нічого іншого. Я відступаю на кілька кроків, сідаю на зелений горбик. У скроні й далі стукають молотки: гномики-ковалики роблять свою роботу — в грудях порожнеча, і десь у ній — тонюсінький, як голочка, біль. Біль у вакуумі. Але тепер я вже можу міркувати. Я хочу дійти істини. Якої я хочу дійти істини? Тієї, великої? Якої не дійшли всі разом за тисячі років? Ні. Своєї, маленької. Як це сталося? Коли це сталося? Коли? І чому?
Чому — не знаю. Неначе ж… все було як у людей. Купував черевички, рукавички, штанці. Водив на прогулянки. На гойдалку-коня, на карусель. По алейці слідом за голубами: диб, диб. “Гулі, гулі”. Підставляв спину і бігав, як баский кінь. Читав про Івасика-Телесика та Чипполіно. Допомагав розв'язувати задачки про дві труби: в одну вода наливається, в другу — виливається. Проводив “душерятівні” бесіди на ніч — був впевнений, що так потрібно, що виконую велику виховну роботу. Ще й намагався подати “в цікавій формі”. Щоб син не позіхав. Він слухав. І кудись дивився. Іноді щось запитував. Може, я вчив його но тому, що треба, й не так, як треба? Я намагався прищепити дітям любов до праці, пошану до святого хліба, вчив на контрасті, навіть тримав для цього “наочне приладдя”. Здається, справді нічого переконливішого й вигадати не можна. У мене в банці лежить шматок окупаційного хліба. Сталося це так: ми саме обідали, коли німці, що відступали, почали виганяти з села людей. Вони заскочили до нас зненацька, мати щойно налила в миску юшки й поклала на стіл хліб — шматок ячника вперемішку з викою і половою. Тим окрайцем, завбільшки в кулак, можна було вбити вола.
Два тижні гнали нас німці розгрузлими осінніми дорогами, а потім ще два тижні ми ховалися в ярах на Засуллі, і вже по тому вернулися додому. Миска з юшкою так само стояла на столі, і біля неї лежав хліб. Юшка загусла, затверділа, мати виколупувала її ножем, а хліб так зачерствів, що його не можна було розбити й молотком. Мати чомусь закинула його на полицю в сінях, де він дужо довго валявся серед осколків і мантачок, а коли через два роки хтось із нас, дітей, прибіг з ним до неї й запитав, що це таке, вона довго хитала головою, заплакала і поклала той осушок в черепочок па суднику й при нагоді показувала :знайомим, а також нам, дітям. Замавши власну сім'ю, я забрав той окрайчик і поклав у скляну банку з кришкою і потім часто показував своїм дітям. На чорному антрацитному зрізі видно остюки і золотаві, блискучі, схожі на нарости лишаю, кружальця просяної полови. Від одного погляду на той хліб у мене ставало важко в шлунку. Одначе на хлопців та наочна агітація чомусь не діяла. 'Можливо, поганий з мене агітатор, можливо, щоб все те осягнути, не потрібно дивитися на той хліб, а поносити йго в шлунку, але мене до болю ображало, коли хтось із них, вловивши паузу в моїх повчаннях, підступно-поштивим голосом кликав: “Вовко, Вовко, йди, батько хліб показуватиме”. І стояли навпроти мене смиренні, а в очах скакали бісики. Потрібно зізнатися, що виховні моменти — виховними моментами, а я й далі почувався, як і всі ми, грішні.
Купував дітям лижі, іграшки, велосипеди. Були одягнені, нагодовані, вмиті. Моя дружина (намагаюся судити цілком тверезо) не найгірша з матерів. Вона любила їх. “Так чому ж, чому ж тоді вони не такі, якими я хотів їх бачити?”, — заглушуючи шум у вухах, без голосу кричу я. Чому в п'янички Квача, який живе в моєму будинку на першому поверсі, такі гарні хлопці. Обидва працюють, віддають матері гроші, захищають її від батька. Ага — випяток. Бояться бути схожими на батька. А чому в Полян-ьких такі ввічливі, такі скромні дівчата? Їхній батько працює на базі, мати — в гастрономі. Увесь будинок бачить, як щовечора пірить вона з гастроному важкого кошика. Так, і це виняток. Але і в сіреньких Млинченків дуже порядна дочка, я знаю, вона була в нас у лікарні на практиці!
Тоді чому наші діти не стали такими, як їхні? Причина цьому — наша зайнятість, заклопотаність? Тс, що ми інколи сваримось, що Люба сягає у сварках зі мною і з ними крайніх меж? (“Слинько. Зараза”. —“Сама ти зараза”.). В тому, що вони завжди знали: у батька є гріш, нехай не ї жмикрутиться, як жлоб. Вони мали все, більшого самі вже не зароблять. Нічого дертися вгору, пробиратися через хащі. Причина в тій поінформованості, яку мають, в нечесності самого вселенського світу — в кіно і книжках то й знай показують, як тисячі віків обдурюють одне одного в світі люди і як можна обдурити краще? У втраті почуття святості? Почуття цнотливості?.. Справедливості?..
О світе, як же ти виховаєш своїх майбутніх мешканців? Ні, я не годен знайти відповідь на всі оті “чому?”. Залишається ще — “коли?”. Тоді, як просили, щоб їв мапну кашу, а він не хотів їсти, і ми ставали перед ним дибки? Коли не захотів ходити до дитячого садка і ми пожаліли його, забрали звідти, найняли няньку, а вона була хитрою і недоброю?
Коли упросили нас, щоб ми купили цуценя, а потім не хотіли вставати й водити його на вулицю, й довелося віддати цуценя сторожеві з автобази? Коли відкрутили з товаришем у інвалідній колясці фару, а потім звернули на двірниччиного Гриня, двієчника й балбеса? Коли ясної сонячної днини у піонерському таборі піонервожата і вчителька вчили дітей, як проводити піонерські збори, як писати протоколи, і всі діти не слухали, пустували, а Едик сумлінно та з натхненням мережив рядками сторінки? Коли у восьмому класі учні поїхали в трудовий табір і Едик сказав, що більше не залишиться там, бо вони, мовляв, роблять дурну роботу: рвуть моркву, складають на купки, а ту моркву потім ніхто не забирає, вона гниє, а вони рвуть і складають нові купки? Ми повірили, та так, воно, певпо, й було, і сказали директорові табору, що їдемо в санаторій, мусимо забрати із собою сина. Щоправда, наступного року ти наполіг, і Едик знову поїхав у табір. З класу їх поїхало тільки четверо.