У дні навчання ми, хлопці-медики, чомусь частіше дружили з дівчатами. Не знаю чому, може, що вони чутливіші, м'якші душами, а ми ще не забули своїх матерів, може, що дівчата писали конспекти, а ми не писали, й нам доводилося користуватися їхніми конспектами, може, що підгодовували смаженою картоплею та дерунами. Все разом.
Я теж дружив з дівчатами, з дівчиною. З Марією Монь. Красивою світловолосою дівчиною, красивою не якоюсь особливою, а звичайною красою. Красою українською. Є дівчата красиві осяйно. Є мовби не вельми красиві, але в яких є іскринка, жаринка, вона першою впадає в око, і хлопець здебільшого тільки й бачить ту жаринку. Це може бути миттєвий позирк гарних оченят, лінія брів, усмішка чи навіть звичка (іноді відпрацьована, чого хлопець не знає) поправляти волосся. Нічого того Марія Мень не мала. У неї звичайне все — від імені до обличчя — ні круглого, ні видовженого — від звичайних кіс до постави. Звичайна сільська дівчина, ще й без великих здібностей до навчання — брала посидючістю, працьовитістю.
З Марією дружив пе тільки я. Ніхто з пас не був по-сиранжпьому в неї закоханий, хіба що тіль-тіль, ніхто не важився на її цноту (таке й на думку не спадало, це було б святотатством), ніхто з нас на молодших курсах не збирався до неї свататись. Хлопці ж із старших курсів, подивившись їй услід, іноді довгенько стояли, замислено розглядаючи носки своїх черевиків. Не спантеличені, по розтривожені, а саме замислені. Вона й вийшла заміж за хлопця з останнього курсу, якого залишали лаборантом на кафедрі урології.
З того часу я бачив Марію лише один раз. І телефон у моєму записнику, мабуть, давній. Але що я втрачаю, чому не можу спробувати подзвонити?
Я набрав иомер. До телефону довгенько не підходили, нарешті пролунало мелодійне, співуче “алло”.
— Скажіть, будь ласка, це не Марія Минь? На тому кінці невелике замішання.
— А чого ви не на роботі? — як завжди, я мелю дурниці, бо вже здогадався, що це вона.
— А тому, що робота не вовк. І чому ви не вигадали чогось дотепнішого? Хто це? В мене на сковороді котлети.
— А чому ви не запросите на котлети? Колись же запрошували. Це Віктор. Віктор Киричеико.
— Вітя? Не впізнала. Будеш багатий.
— Я вже й так багатий.
— Прийду позичати гроші… Зачекай хвилинку, я зменшу під сковорідкою вогонь.
У трубці щось кавкає — її поклали на стіл або тумбочку. За півхвилини в ній знову пролунало співуче “алло”:
— Як це ти згадав? Звідки дзвониш?
— З готелю.
— Викликали на якусь параду?
— Та ні… Приїхав показати синові Київ.
Мені чомусь не хочеться говорити, що син поступає до нашого інституту.
— А він вже вищий за мене і не хоче, щоб я водив його за руку. Сиджу, нудьгую.
— Значить, подзвонив, бо знудьгувався.
— Та ні. Згадав ось… Як ти живеш?
— Помаленьку.
— В тебе, здається, теж син?
— Син.
— Ну… як він?
— Помаленьку.
— Що не одружився?
— Збирається.
— А ти?
— Збираюся.
— Здається, ти й минулого разу, це було років п'ять тому, збиралася заміж. Все перебирает.
Таки згадав, що Марія розлучилася з чоловіком. Тривіальна історія: подавав великі надії, спився, розгулявся.
— Гріх тобі, Вікторе, сміятися з бідної жінки. Син у мене… для нього й живу. Які вже там мені заміжки.
Вона це говорить так, як сказала б її мати чи якась інша проста сільська жінка; у моему серці гарно потепліло.
— Я не жартую, Маріє. Хоч… це таки правда. Розсобачився народ. Таких, щоб переспати… Тьху… пробач, я по-старому. Ну, таких багато. А порядних людей — кіт наплакав.
— Твоя правда, Вікторе. А як у тебе вдома? Все гаразд?
— Гаразд. Але по телефону всього не переповісти. А ти таки не хочеш запросити мене на котлети? Я чую в трубку, як вони нахпуть.
— Ну чого ж… Приїжджай. Хочеш — навіть зараз. А ліпше — завтра. На обід. До речі, в мене обідатиме одна особа.
— Яка особа?
— Нехай покортить.
— Що це ви сьогодні… Один мене інтригував. Тепер ось ти. Може, я не захочу ту особу бачити.
— Захочеш. Прилетиш на крилах.
— Тепер я не спатиму всю ніч.
— Ну гаразд, спи. Інна Строева! Я ж все знаю… Котлети шкварчать. Адреса моя в тебе є? Запиши про всяк випадок, у нас номер будинку помінявся. Бувай.
Я поклав трубку. Сиджу й посміхаюся дурнувато. Отже, я напросився в гості. І там буде Інна Строева. Визнана, неперевершена інститутська красуня. Неординарна красуня. З іскоркою. Жаринкою. Стрижена під хлопця. З пушком над губою. З ніжним, ніби виточеним з мармуру підборіддям. Гімнастка-першорозрядниця. Відмінниця. Молодша від мене на два курси. В неї були закохані хлопці з усіх курсів. Принаймні так мені здавалося. Я не осмілився їй освідчитись. Не осмілився навіть підійти до неї. Випадково кілька разів опинялися разом на змаганнях, на концертах, і один раз — десять днів — у Полтавській області на кукурудзі. То був зоряний час кукурудзи, гуцульського танго і дівочих чобітків з блискучими підківками. Мені все те й запам'яталося отако, вкупі — золоті качани кукурудзи, гуцульське танго і блиск підківок. Ми танцювали на широкій сільській вулиці біля купи колод. Кілька разів я танцював з Інною. І двічі проводив її з іншою дівчиною до двору, ризикуючи напівшерстяними штаньми, які намагався перекроїти на свій лад пес Бобик. Він бігав з нашийником, і його чомусь не прив'язували. Бобика боялися дівчата.
Потім Інна поїхала. А ми лишилися. І я лишився поза силовим полем її уваги назавжди. І ось сиджу зараз, згадую все те й посміхаюся, як останній йолоп. Я не знаю, чого посміхаюся. Я не вірю, що отакі зустрічі можуть принести якусь втіху. Два листочки з двох дерев, які впали па воду і їх знову на мить зігнало докупи течією. І дивно мені, що я розмірковую так спокійно. Колись від однієї думки про Інну мене пойман дріж, аж цокотіли зубії. А скільки ворогів я скосив, скільки літаків врятував, скільки пик розквасив (все це, зрозуміло, в мріях), завойовуючи (в мріях також), закохуючи у себе Інну. Я й досі пам'ятаю один сюжет (щось подібне, тільки трохи реальніше, бачив пізніше в кількох фільмах). Лечу в лайнері, в ньому летить Інна (з чоловіком або ще не одружена), всі льотчики чомусь отруюються, в літаку — паніка, я сідаю за кермо (пілот, що кропив посіви, показував прилади управління літака), веду літак на Київ, садовлю на море, літак починає тонути, але до літака пливуть човпи, я розчиняю вгорі вікно, першою випускаю Інну (у варіанті, де в Іннин чоловік, він лежить на підлозі, зомлілий од страху, і я останнього вкидаю його в один з човнів), за нею — інших пасажирів, і аж потому сам залишаю літак, вода враз поглинає його, мене привозять на берег і я, поранений при посадці літака, втрачаю свідомість на її очах, а потім лежу в лікарні, мене хочуть відвідати тисячі людей, але пропускають до мене лиш одну Інну.
Цікаво, якби Інна знала хоч один із цих моїх сюжетів, чи не прийняла б мене за божевільного?
Тепер над цими сюжетами можу сміятися і я.
А шкода. Щось у мені каже, що в тому в своя велика радість. З нею люди справді йдуть в небезпечні походи і називають іменами своїх коханих гірські вершини та садовлять літаки, в яких розладналися управління.
Между том, как палладины
Мчались грозно ко врагам
По равнинам Палестины,
Именуя пежпых дам.
Для мене все те вже втрачено назавжди.
Надвечір подзвонив Аркадій Васильович.
— Гм… гм… — прогмукав він у трубку. — Як настрій? Пройшли лісову зону. Не розчаровуйтесь. Добре йдемо. И авангарді. Весь загін — позаду. Ну, пе ввесь. Але — чимало зірвалося… Чимало вернулося… Бажаю наснаги… Гм… Гм… Добраніч.
Едик чув мою розмову по телефону. Не знаю тільки, чн здогадується він, з ким я розмовляв. Він нічого не запитує, але, здається, здогадується про все. Мені стає терпко па душі.
Засипаючи, я думав про розмову з Марією.
День десятий
В підготовці до екзамену з фізики я міг допомогти Едикові що менше, ніж в підготовці до математики. Мабуть, я був схожий на підмітальника, який дає лад у кімнаті, де стоїть електронно-обчислювальпа машина. Або на неграмотного жандарма, присутнього на допиті філософа.