Живцем поховані – Iван Нечуй-Левицький

Поклонились дідичі графові за таку високу ласку та й вийшли з палацу, неначе громом прибиті. Йшли до графа дідичами, а вийшли од його старцями: хоч бери торби та йди на жебри.

Свікліцькнй засміявся дрібним щиросердим сміхом. Білі рівні зуби блиснули з-під вусів, в веселих очах не було знать і сліду журби. Він, очевидячки, був не тільки нетужливий, але й нежурливий на вдачу. Та й річ була давня: Свікліцький, знать, ще змалку оговтався з цим батьківським лихом.

Ця сумна подія діялася уже в перших роках царювання Олександра І, в той час, як на Правобережній Україні, забраній недавно од Польщі, ще панували польські магнати й мали великі права, не вчеплені правленством Олександра І, котре таки добре сприяло місцевим польським великим панам, загалом сказавши, католикам. Польський магнат Чарторийський був тоді міністром, Фаддей Чацький правував школами в Київщині, на Волині й Подільщині, а Потоцький правував школами в Харківщині. Вони тоді мали велику силу й власть і тоді завели на Волині в Крем'янці польський ліцей, а в Вільні польський університет. Які ще були православні українські дідичі й дрібні панки, в той час поприймали католицьку віру й спольщились. З цієї причини й наші білоцерківські дрібні дідичі не спромоглись і не насмілились розпочати позов з польним польським гетьманом графом Ксаверієм Браніцьким, хоч його жінка, небога відомого Потьомкіна графиня Олександра, була православної віри й веліла збудувать великий чудовий собор в Білій Церкві та надарувала його дорогими, істинно царськими приносинами, золотим та срібним церковним посудом та ризами. Вона мусила не вмикуваться в господарські справи графа, в маєтності котрого було навкруги велике черезполосся в полях, котре він взяв та й дуже просто скасував, не вважаючи на те, що страшенно скривдив українських дрібніших дідичів, справічних на Київщині. Він запанщанив багацько й міщан та вольних українських козаків, з котрих в Білій Церкві могло б виникнуть українське купецтво й крамарство. Син його взяв навіть на панщину сина одного священика, котрий жив у батька без служби, бо певно ще не напитав собі служби. Для торгівлі й крамаруаання він накликав з Польщі євреїв й збудував на плацу здоровецький «гостинний ряд» з двором усередині й рядками крамниць з знадвірних боків і всередині на подвір'ї.

Але мені було не до смішків. Свікліцький несподівано неначе кинув живий ясний промінь сонця в давню давнину й ніби освітлив передо мною темні закутки давньої історії України, Польщі, усю історичну неправду. В одну мить і світлиця з вікнами та образами, і сам веселий Свікліцький з веселими смішками неначе зникли, неначе пірнули в темну безодню. А я неначе бачу усі давні картини здирства та варварства: ніби бачу на свої очі, як великі польські магнати й наші сполячені українські магнати-перевертні загарбують чужі землі та грунти дрібних українських дідичів та козаків, силоміць однімають грунти, ліси, сіножаті, левади, а їх пускають по світі трохи не в жебраки й запанщанюють наш народ, обертають народ на робочу худобу; бачу, як магнати вчиняють розбишацькі наїзди на сусід, таки дідичів-панів, од їх менших, як руйнують їх доми й оселі, розганяють та б'ють челядь, грабують усе добро, а землі забирають собі. От мені увиджується, як чигиринський староста Чаплінський грабує й руйнує хутір Богдана Хмельницького Суботів, забиває різками на смерть його сина на майдані…

Я ніби почув давній плач та лемент, побачив ті давні сльози, що колись лилися по тих темних закутках. А скільки пролито колись таких сліз, як пролили ці обезталанені білоцерківські дрібні дідичі! Я ніби побачив на свої очі ту усю історичну неправду, ті виразки, гноянки та болячки минувших часів, і важкі почування налягли на серце. Ця історична кривда навела на мене важку задуму.

Підводжу я голову. Липнув очима, і знов бачу перед собою Свікліцького, бачу світличку з чистими білими стінами й образами, з цицовими ясно-рожевими завісами коло вікон. В хатині тихо, тихо, як в усі. Тільки мухи дзижчать і б'ються в шибки. Свікліцький дивиться на мене своїми карими очима, дивиться допитливо, неначе питає в мене, де літали мої думки, мої гадки. Він неначе заметився од мене смутком та задумою, сам став поважніший і перестав жартувать та сміятись.

– Що ж тоді вчинили ваші дідичі? Що тоді діяв ваш батько? Невже таки так і випустили з рук своє добро? – спитав я.

– І дідичі нічого не вдіяли і батько нічого не вдіяв. Я тоді був малий, ще менший од цього мого хлопчини, але добре пам'ятаю той час, як батько вернувся з двору графа додому. Мати стояла коло хати і певно виглядала батька, щоб швидше довідатись, навіщо то брали в двір документи. Батько увійшов у ворота на виду блідий, аж білий, як крейда, а в очах в його нависли сльози.

– Отепер ми пропащі навіки! – промовив він до матері. – Граф попалив наші документи на поля й на левади та на грунти й одняв од нас усю нашу дідизну, усі наші держави. Тепер і цей город, і цей садок, і ця левада, і усе поле вже не наші, а панські. Нашого тут тільки й зосталось, що оці хати та комора, та клуня й повітки. За свої ж таки грунти й левади ми будемо платить графові чинш, як платять євреї, міщани та ті поляки шляхтичі, що поставили собі хати на графській землі в містечку. А полів не дадуть нам і за чинш.

Мати зняла руки до бога й заголосила. Батько вже й не плакав, тільки ходив, мов неприкаяний, і ламав собі руки, аж пальці лущали.

– То це вже тепер і город не наш, і садок не наш? – спитала мати.

– Наш тепер і город, наша й левада, але не наше поле. Поля не дадуть нам і за чинш, – обізвався батько таким чудним голосим, неначе він говорив десь за стіною або під землею, неначе його живцем поховали в ямі.

– Побила нас лиха година та нещаслива! Ой боже наш милостивий та милосердний! Завіщо ж нас так страшно скривдили? – заголосила мати й опустилась на призьбу, вхопилась долонями за вид і так заплакала, так заголосила, як голосять по мертвому. Увесь вид її став мокрий од сліз, неначе вона тужила над материною домовиною.

Позбігалися близькі сусіди міщани та міщанки, стали гуртом коло хати й тільки мовчки дивились, як мати побивалась на призьбі. Молодиці й собі почали плакати, неначе в хаті лежав на лаві мрець, а вони посходились на похорон. Наймичка подала на стіл обід, але ні мати, ні батько й за стіл не сіли й ложки в страву не вмочили. Не сів і я за стіл. Мені й їсти перехотілось через ті сльози та голосіння. В батька й у матері цілий день і ріски не було в роті. Батько тільки усе хапав кухоль з кринишною водою та пив воду. Сусіди не одходили од його цілий день, чи сидів він у хаті, чи ходив по садку, декотрі й днювали й ночували в нас: боялись, щоб він часом сам собі не заподіяв смерті. Якась туга, неначе якась страшна пошесть обняла усю нашу оселю, та чи то одну нашу?

– Батько мій був ще не старий, був здоровий та плечистий, поставний на вроду. Але од того часу його неначе якийсь отрутник напоїв якоюсь отрутою. Через рік він вже занидів і посивів. Чорний волос припав порохом та сріблом.

Як Свікліцький розказував, його діти стояли коло порога й понурили голови, слухаючи ту розмову. Не маючи ясного втямку, про що оповідав батько, очевидячки вони обоє постерегали, що і над батьком, і над ними скоїлось щось страшне, якась лиха подія. Дівчинка, нечутливіша од хлопця, дивилась сумними очима на діл, устромивши палець в розтулений роток.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: