Дивовижа – Борис Олійник

Про світ увесь казати не берусь,

а все ж траплялась і мені нагода

у світі многоликім побувати,

що гув, як вулик, у стонадцять мов,

дивуючи одмінністю ландшафтів,

повір'їв, рас, і рис, і кольорів.



Та з-поміж див, дивин і дивовиж —

одне —

ніяк збагнути не в спромозі.

І щоб сказати: надто вже замудре,

так ні ж — простішого дарма й шукати!



…Є тип людей, чи, пак, стереотип,

що зустрічається у кожнім краї

клішований:

в Канаді чи у Штатах,

в Японії, на Фіджі чи в Парижі

(немовби їх з держави у державу

везуть поперед тебе: тільки вчора,

здається, у Нью-Йорку розвітались,

а він уже у Бельгії стрічає,

хоч в іншім строї, а з лиця — той самий).



З ним вельми легко увійти в контакт:

говорить мовами усього світу,

достоту жодної не знаючи.

Одначе

для діла — саме стільки, скільки треба.

(Для серця ж…

А до чого тут воно,

коли про діло йдеться?)



Як правило, натурою широкий,

без комплексу місцевих сентиментів,

він незлобливо, зверхньо посміється

над вашим і тутешнім пережитком,

чи, “хай по-твоєму,— патріотизмом”.

Обніме широко,

через моє плече

на власну позираючи лівицю

з годинником японським: чи не довго?

І тільки вже біля самого трапу,

одвівши очі, кине мимохідь:

“Ну, як воно ведеться там у нас…

У вас, пробачте, як тепер живеться?”

І, схаменувшись, похапцем наклеїть

зневажний сміх модерного хлопчини,

що вчасно збувсь наїву хутірського;

“Усе ще там… про корінь гудемо?”

І, жестом міжнародним поплескавши

по рукаві, пластмасове докине:

“Ну що ж, давай… Лети в своє гніздо.

Салют усім!” — і кроком діловитим

господаря, вважай, усього світу

сягнисто рушить у людський загал.

І тільки на якомусь перехресті,

упевнившись, що я його не бачу,

він раптом опаде, немов листок,

прибитий вітром із чужого саду.

Прижухло-сіре, в кожнім регіоні

однакове, притерте до ландшафтів,

розтане між відсталих автохтонів,

що поспішають до свого гнізда.

Від них несе міцним робітнім потом,

чужим вином, наїдками чужими,

які для кожного із них — свої.

І, доторкнувшись їх живої плоті,

воно зів'яне, як стара газета,

прочитана і кинута в смітник.

…Стоїш, розгублений: чи був насправді?

Та був же, але наче… й не було.

І тільки у бензиновому смозі

лишився присмак диму сигарети

та в присмерку — якісь чи то дві крапки,

чи очі.

І невловна тоскнота

чогось реального: “Ну, як воно тепер

у нас… у вас, пробачте?”



…Літак припав до рідного бетону.

Зітхнуло серце: слава богу, вдома!

Виходжу легко із аеропорту,

а він… уже біжить назустріч радо

і, міжнародним жестом поплескавши

по рукаві,

одною з мов планети

(здається, українською сьогодні)

гука бадьоро:

“Ну, здоров… Салют! То як воно

тепер у нас там… пробач, у них

живеться?”

І вже хазяйновито закида

твою валізу на моторну тачку,

і щось крізь награно бадьору маску

прислужливо-лякливе прозира,

і в двох кутках, де мають бути очі,

жовтіє туга двох листків промерзлих,

прибитих вітром із чужого саду,

яким немає вороття назад.

Бо де той сад — забулося давно.



…Страшніше смерті, як нема де вмерти.

Коли для всіх однаково ти свій,

чужим для всіх лишаючись одначе.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар