Похорон учителя – Борис Олійник

Пам'яті Олексія Антоновича Вовнянка



Як несли його тихо в нове житло

По бруку, по бруку, по бруку,—

Був місяць май. Сонце пекло.

…Мерзли руки.



Сизий пил опадав на хрести перехресть.

Зітхали старі: відмучивсь.

Шепотіли тополі. Фальшивив оркестр:

Грали учні.



А коли проминали школу і сад,

Молода… молоденька антонівка

Підійшла до труни, сахнулась назад:

— Олексію Антоновичу?!



Та чи він не почув, чи удав, що спить,

Бо несли його високо-високо,

Тільки пальці, здавалось, ворухнулись на мить,

Наче листя, на жовтні висохле.



Обіч шляху тулилися скромно авто.

Шоферюги, на слово колючі,

Сигарети ховали в рукав. Бо то

Були його учні.



Затихали у хатах дрімучі сварки,

Видихалися чвари ядучі.

І стояли сумирно дебелі дядьки —

Його перші учні.



А один, що сивухою очі залив

І таке — не при дітях — варнякав,

Як побачив його, ураз прохмелів

І по-людськи заплакав.



А один генерал, увесь в орденах,

Що звитягою смерть перевершив,

Прочитав телеграму. Збілів, як стіна,

Вперше…



Я додому прийшов. Похиливсь, як верба.

Триста лих мені дивляться в вічі.

То за віщо ж до всього ще й ця журба?

Ах, за віщо, за віщо, за віщо?!



Як могли ви, учителю, вмерти, коли

Мені й так до нестями прикро?

Я ж вам вірив, як Богу.

Мені ви були

За Отця, і Духа, і… приклад.



Та коли б хоч вітрища ламали кущі

Чи осіння осмута висла,

Та коли б хоч лили трафаретні дощі,—

А то ж май зацвіта, як пісня!



Він сказав:

— Не вдавайся до самобиття.

Не спіши головою з кручі.

Я тому саме в травні лишаю життя,

Щоб його цінували учні.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: