– Ні, я хотів би не цього, – похмуро сказав Городовський.
– Так чого ж іще? Адже ви так легко закидаєте, що природа не відбиває доби. А люди її відбивають? Що, у відважного червоноармійця не вираз римського воїна? Гарненьку, веселу дівчинку можете назвати «Комсомолкою» і «Гімназисткою». Сучасний буржуа виглядає середньовічним [нрзб.]. Правда, інший костюм. Так давайте так і скажемо, що доби відрізняються костюмами! Адже добу найбільше характеризує антураж. В нього люди встромлюють обличчя, як актори в лубкових виставах. А чим природа гірша за антураж? Вона принаймні жива. Ваші аргументи повертаються проти вас, товаришу Городовський! І я не маю ні найменшого сумніву, що через п'ять-сім років я зроблю свою виставку, і всі здивуються, всі будуть вдячні мені за пейзажі. Вони відкриють їм новий світ. І я ще одержу орден, не думайте! Не тільки теперішні покоління, навіть майбутні будуть мені вдячні, бо вони побачать, що наше суспільство мало в моїй особі очі, щоб, незважаючи на всі завади, споглядати також і природу. Я підтримую честь, всебічність вашої доби, а ви кажете – недоцільно!
– Наше покоління, а.також наступні будуть вдячні тільки тим митцям і публіцистам, які зуміють правдиво відбити в своїх творах наше життя, – сказав Городовський. – Показати людей і ідеї нашого часу в їхніх сутичках і перетворенні – ось справжня мета для того, хто хоче залишити щось цінне для нащадків: їм не потрібні будуть ваші радісні пейзажі, їм буде потрібна лише правда: жива, реальна епоха. Все інше буде здано в музей, тільки ці твори житимуть. Їх любитимуть і вивчатимуть. Вони служитимуть людству. Звичайно, немає нічого легшого – обрати собі такий байдужий об'єкт, як природа. Спокійна робота! Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущину життя і розберіться в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки. І кожен рядок ви писатимете власною кров'ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску.
– Кров! – скрикнув художник. – Ви страшенно трагічний.
Городовський сам зрозумів, що його останні слова звучали зайвою урочистістю.
– Я хотів тільки сказати, що стосунки людей фіксувати багато важче, ніж природу, – спокійно додав він. – І багато відповідальніше…
Художник розкрив рот, щоб відповісти, але Городовський підвівся, глянувши на годинника.
– Вибачте, я мушу йти. Я сам лише скромний газетний робітник, але ви знаєте, коли б у мене був хист маляра чи художника, о, я використав би його зовсім інакше, ніж ви, зовсім інакше. Тому ви не повинні бути до мене в претензії, що ваші картини не задовольнили мене як сучасника і громадянина.
– Хіба я можу на кого-небудь сердитись? Ах, я тільки жалкую, що ви вже йдете! Я міг би вам відповісти на все чисто. Ви думаєте, я про це не думав? Хоч, правда, вночі я сплю прекрасно. У вас, звичайно, від нетравлення, бідний! У мене в самого був одного разу катар. Як я перемучився! Але моя дружина лікарка, і вона швидко поставила мене на ноги.
Говорячи це, він швидко перебирав одну з своїх тек і нарешті вийняв з неї ескіз, напоєний весняним сонцем.
– Ось він! Це ж ваша Полтавщина, коло Опішні. Я вам його дарую, щоб ви не думали, що я не задоволений. Прошу! Неодмінно повісьте в кімнаті, побачите, він вас трохи грітиме. І лікуватиме, бо при болях на живіт кладуть грілку. – Приємно похихикуючи, він передав Городовському згорнутий трубкою малюнок і провів його до виходу.
– Заходьте неодмінно ще. Ах, зовсім забув! – скрикнув він уже коло дверей. – Як же вам живеться в моєму підшефному помешканні? Не турбує вас той дивак… як його?…
Городовський на мить спинився. Коли він ішов сюди, в нього справді була думка розпитати дещо про Пащенка. Але зараз запитання художника його просто обурило. Яке йому діло? Теж опікун знайшовся! Він раптом відчув знову напружене биття серця, як і сьогодні вранці під час розмови з Пащенком. Але знову стримав себе і відповів спокійно:
– Дякую, мене ніхто не турбує.
«Мені не треба зараз бачитися з людьми, – подумав він прикро, йдучи вулицею. – Люди мене дратують». Та й як може не дратувати такий паскудник? Завівся дружиною, дітьми, попиває вино й маже свої сонячні пейзажі! Хлопчисько, обиватель. І ще розводить про кохання й мистецтво свою філософію радісного осла. Горобець, піжон! Базікало нещасне! Але й він, Городовський, теж, треба сказати, розпустив язика: про безсонні ночі, кров. Перед ким? Тьху, яка гидота!
Він помітив, що мне щось у руці, – це був ніжний ескіз художника. Не спиняючись, Городовський подер його начетверо й кинув під ворота. Потім, як кару за свою нестриманість, ухвалив собі пройти п'ять разів з центру до вокзалу й назад. І, тільки відбувши цю покуту, рушив виконувати свою вечірню програму: один театр і два кіно.
1933-1934 рр.
ПРИМІТКИ
[1] Дуже особливий, потішний (фр.).
[2] Сестрами (нім.).
[3] Для людини (лат.).
[4] Неодмінною умовою (лат.).