Повстанці – Валер’ян Підмогильний

— Лягайте, — сказав він, — але через годину маємо наступати.

— Хоч хвилину заснути.

І вмить сотник Книш уже спав, скоцюрбившись на малій лаві. Полковник насолопив шапку і штовхонув рукою свого товариша Леваду.

— Що за холера? — гукнув той.

— Дай закурити. Левада кинув Бігунові пачку цигарок.

— От пройдисвіт! Ніколи не має закурити, — злісно пробурмотів він. Левада був у поганому гуморі.

Вдень його козаки добули газету з ворожого табору, й він прочитав, що за його голову обіцяно нагороду — двадцять п'ять тисяч карбованців, — тим часом як голову полковника Задуми оцінювано в тридцять п'ять тисяч.

— Така дурна голова, а коштує дорожче за мою, — сердився Левада, і його настрій зіпсувався.

Він постановив цієї ночі піднести ціну на свою голову. Він піде обходом. Він покаже! Ого-го, як покаже! Полковник Бігун запалив цигарку й вийшов а вагона.

— Еге, — буркнув він, — уже ніч.

Він пішов здовж потягу, пильнуючи, щоб не перечепитись через рельсу. Потім він спинився й оглянувсь навкруги. Так, справді була ніч.

Олекса Стельмах був вартовий. Він сидів на східцях вагона, опершись рукою на рушницю. Небо привабило його погляди й зачудувало їх. Стельмахові здавалось, що він не повстанець, а зірка в небі, сяйлива, золота зірка. Така, як ота, що бачиться йому перед очима. Тіло Олекси ставало міцне й напружувалось, щоб дати більше блиску і гри.

— Хто? — запитав Стельмах, беручи рушницю.

— Кінь, — шепнуло збоку.

Постать пройшла мимо, як надія. Стельмах прихилився до вагона. «Ні, я не хочу бути зіркою, в далекому блиску зір захована безодня суму. Зорі — то небесні сльози. Важко плакати, а слізьми бути ще важче». Вартовий водив очима по деревах, землі й вагонах… Він не знав, чим саме хотів би бути. Тоді він пустив ніч собі в серце, й воно защеміло від її тихого дотику. Воно стало велике, й тяжко було терпіти його великий бій. «Ні, я не хочу бути зіркою, я не покину тебе, земле… Хай житиму я, закутий тугою, хай гнітить мене воля твоя — я носитиму, земле, твої пута…» Ще більшало серце повстанця, і страшно ставало, що воно й далі ростиме. Знову чулися кроки й одноманітно проходили мимо~' темні, невідомі надії. Кожній з них вартовий оддавав шматок свого серця, й порожньо ставало йому в грудях, як у вирубаному лісі.

* * *

У старому, прогнилому вагоні сиділи, лежали і стояли козаки Дніпрової сотні.

— Як я хотів пити! — казав один. — Я ладен був кинутись на землю і стиснути її, щоб видушити з неї краплину води. Велика пожежа була в моїх грудях, і я мусив її залити.

Ніч кидала на постать повстанця нерухому пляму через вхідні двері.

— Я біг, я забув, що назустріч кулями летить смерть. Я не чув гуркоту гармат. Спрага несамовито штовхала мене вперед. Так я хотів пити!

Хтось виходив з вагона і затулив постаттю двері. На хвилинку зробилося темно й тоскно, як у обіймах набридлої жінки. Потім іще світліша прилинула ніч, ніби сказала: «Не жахайтесь! Усі думки й сподівання, які віддали мені ви, виснажені працею і знеможені глумом сонця і дня, я схоронила, як сни. Вони ось…»

Ніч тихо показувала кожному все, що мала: мрії про волю, жадобу влади, тишу забуття — як безкрайні барвисті килими розгортала вона перед тими, що сиділи в прогнилому вагоні.

— Хлопці! — сказав він. — Час рушати. Ходім! І враз ніби став день.

* * *

У штабному вагоні будили сотника Книша. Полковник Бігун із рушницею за плечима схилився над ним і смикав за руку. Молоде обличчя сотникове кривилось і щільніше притискалося до дерев'яної лапи. — Вставай, хлопче, вставай! — гукав йому на вухо полковник.

— Іти треба.

Книш раптом схопився і сказав:

— Навіщо ви будите мене й рушаєте омани, що навіяв мені сон? Я бачу, як цвітуть запашні сади… Я чую, як луною гуляв пісня по степах, і мила горнеться до мене своїм м'яким тілом… Я щасливий… я спати хочу… Я хочу спати…

Сотник струснув головою й захоплено казав далі, як дитина, що наважилась викрити свої дитячі таємниці:

— Сон купає мене у прозорих хвилях журливої річки, й тіло моє, пружне і бадьоре, лине над водою, як промінь… Сон закосичив мені чоло вінком із розпушених квітів… Куди я іти маю? Я спати хочу, я хочу спати… Сотника Книша зволокли з лави й силоміць виштовхнули з вагона на повітря.

Поволі проповз бронепотяг, засапуючись від диму. Він кидав іскринки до неба, а ті безсило падали на землю чорною сажею. Дрібненькою ходою проїхав сотник Книш із півсотнею кінноти кудись до Калюжного Яру.

4. ПОЖЕЖА

Повстанці зайняли місто тільки три дні тому, але порядок налагоджувався. Комендант міста вважав, що честь за цей порядок належить йому.

— Жадного грабунку! — хвалився він, сидівши одного вечора з начальником штабу та редактором повстанського часопису.

— Сам собі віри не йму! Вчора приходить один, — п'ятсот карбованців, каже, украдено… Дав йому п'ятсот карбованців і з Богом! І він, недавно відірваний од рала, шкодував того часу, що віддав був йому, не гадавши навіть, який з його досконалий адміністратор.

— А праці! Все лізе до коменданта зі своїми заявами! Ні, неминуче треба призначити ще й цивільного комісара. Я не можу! Бачите — хитаюся.

Він підвівся, поправив за поясом пістоля й пішов геть перевіряти варту. Начальник штабу позіхнув.

— Дивна річ, — сказав він, — я так одвик спати, що мені вже чудно лягати, дарма що роботи немає. Коли маєте час, то погуляємо в дурника.

Він видобув з кишені засмальцьовану колоду карт і з ляском кинув її на стіл. Але редактор хитнув головою.

— Не маю часу, — відмовив він, — треба написати статтю до завтрашнього числа. Ви не знаєте, яку статтю я пишу? Хе! Я готую її вже два тижні! Я… готував її ввесь час свого свідомого життя! А ось спромігся висловити це й одповісти на безліч питань, що повстали переді мною і всіма нами… Ця стаття — наслідок усього мого думання, підсумок усього мого існування… А ви кажете — гуляти в дурника!

Редактор ображено застукотів пучками ію столу. Потім підвівся, пройшов двічі по кімнаті начальника штабу й вийшов геть.

— Скажіть Грицькові, щоб прийшов сюди, — гукнув йому наздогін начальник штабу.

За хвилину в кімнату постукало. Ввійшов Грицько, дванадцятилітній хлопчисько, що був ординарцем у начальника штабу. Той сказав йому сідати і здав карти. Редактор увійшов до редакційної кімнати і сів біля столу, переступивши через секретаря редакції, що спав долі, простнгшись навскіс кімнати. Каганець, що блимав на столі, заворушився й захитав на столі сіру редакторську тінь. Добувши папір і олівець, редактор взявся до праці. Він писав хапаючись, лишав слова напівпедописані, і рядки на папері то падали з-під його руки вниз, то нестримано дерлися вгору. Він мало мислив про то, що писав, бо все вже було обмислене до подробиць; тільки непокоїла його полохлива думка, що раптом щось пошкодить йому докінчити цю статтю — підсумок усього його існування. Він жахався наглої смерті в цю мить, смерті, що припинить його рядки, й ніхто тоді не дізнається, що вони, повстан ці, єдині мали рацію; смерті, що підотне йому думку, і всі ті останні партії, що він їх мав донищити, лишаться цвісти, як і досі. Часом йому здавалося, що життя вже покидає його й тіло його клякне. Тоді піт холодив йому чоло й падав масними краплями на папір. Так він писав, хилитаючись між смертю й життям. Поставивши останню крапку, він непевно підвівся й зітхнув — так, він був живий, а докінчена стаття, теж жива, купою лежала на столі. Редактор знову сів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: