Мазепа (СКОРОЧЕНО) – Володимир Сосюра

Кожна країна має своїх борців-патріотів. І немає значення, яка їм судилася доля: визнання чи вигнання, слава чи ганьба, життя чи смерть, любов народу чи його ненависть – кожен із них був частиною своєї нації, особистістю, без якої історія українського народу мала б зовсім інший вигляд. Таким є і гетьман Іван Мазепа з поеми В. Сосюри.

Володимир Сосюра

МАЗЕПА

Поема

(Скорочено)

Вступ

Навколо радощів так мало…

Який у чорта "днів бадьор",

Коли ми крила поламали

У леті марному до зорь.

І гнів, і муку неозору

Співаю я в ці дні журби,

Коли лакеї йдуть угору

Й мовчать раби…

Німій, одуреній, забитій,

Невже не встать тобі від ран?

Москві та Жечі Посполитій

Колись жбурнув тебе Богдан.

А потім хтів тобі Мазепа

Від серця щирого добра…

Його ж ти зрадила і степом

Пішла рабинею Петра.

Хіба не жах: своєї зброї

Не маєш ти в ці скорбні дні…

У тебе так: два-три герої,

А решта – велетні дурні.

У тебе так: все безголів'я,

Що на багно кричить: "Блакить!"

Якби я міг, якби зумів я

Тебе, Вкраїно, воскресить…

Твої шляхи – відчай і камінь,

Така прекрасна й, мов на гріх,

Ти плодиш землю байстрюками –

Багном і гноєм для других.

У голові твоїй – макуха:

Хіба ж ти можеш жить сама,

Російсько-польська потаскуха,

Малоросійськая тюрма.

Веди ж, безумна, до загину

Мене на розстріли і жугь…

Ах, я люблю тебе, Вкраїно,

І сам не знаю, що кажу.

Я ж син твій, син, що йшов за тебе

На смерть і реготи не раз,

Той, що прокляв і Бога й небо,

Аби тобі був слушний час.

Я йшов кривавими житами

І знов піду, де гул і мла,

Лиш одного я хочу, мамо,

Щоб ти щасливою була.

(…)

XI

Мазепа – писар курінний,

Юнак лукавий і хоробрий.

Його життя розширив обрій

З життям безперестанний бій,

Щоб знявсь він птахом до зірок.

Та жаль, в Січі нема жінок.

Вперед! Любов'ю я горю,

Любов'ю до свого героя

І до народу, чий він син,

Чия в бою не схибить зброя.

Я ж українець, як і він.

…………………………………………..

І син донецького я степу,

Що розірвав потали гать,

Я серцем хочу показать

Страшну трагедію Мазепи,

І в ній в той час страшний незгоди

Трагедію мого народу:

Мазепа не осяг висот,

Куди ведуть життя ідеї…

В години зради і негод

Його прогнало лихо злеє

З землі омріяних свобод,

Як Богом обраний народ

Прогнав в легенді Моїсея.

Любив Вкраїну він душею

І зрадником не був для неї.

А Карл Дванадцятий?! Це – так,

Як Вашингтонові французи

Допомагали. Аж ніяк

Це, мій товаришу і брате,

Не можна зрадою назвати.

І хай упав він в боротьбі

На злі, скривавлені дороги…

Цар православіє собі

Взяв за союзника страшного.

Церкви Мазепа будував,

А цар із дзвонів лив гармати,-

І цим, товаришу і брате,

Хребет Мазепі поламав.

І красеня зів'яли брови

Разом із серцем у Молдові.

Він серцем біль народу чув,

Що вдаль дивився крізь багнети.

І єзуїтом він не був,-

Це тільки вигадка поета.

І кров стікала на ріллю,

Стискалось коло вужче й вужче…

О Пушкін, я тебе люблю,

Та істину люблю ще дужче!

…………………………………………………

Чого ж Мазепа не розбив

І не злетів він до висот?..

Бо не пішов за ним народ

Шляхом і радості й надії.

Не зрозумів його він мрії…

Та й як він зрозуміти міг

На перехресті злих доріг,

Під ураганами негод!..

Бо помиляється й народ,

І гнеться, як від бур лозина,

Та не ламається з негод.

Прости мене, моя Вкраїно!

Тобі молюсь… Мене прости!

Мене ж бо породила ти,

Мені дала ти карі очі,

Й я бути виродком не хочу.

Ти у кривавих злих вітрах

Ішла, не маючи кордонів,

В глухих оголених степах

На люту радість царських тронів,

Не так, як Венгрія. В горах

Була її відпорна сила,

Хоч тьма і Венгрію давила,

Хоч предком був її Атілла.

Не досягли ми тих висот,

Що сяють іншим в морі слави…

Бо помиляється й народ,

Коли немає ще держави.

Неначе збите градом жито,

Були ми серед чорних піль…

Бо не могли іще робити

Централізованих зусиль,

Не панували в власній хаті,

Програвши з долею двобій,

Як росіяни в дні прокляті,

Коли Їх полонив Батий.

В нас Академія була

У той далекий, дальній час,

Коли культура в нас цвіла,

І навіть німці вчились в нас.

А Мати-Січ! Ядро звитяг!

Іще Вольтер писав про неї,

Про малиновий слави стяг,

Що гордо маяв над землею,

Аж від Дунаю по Сиваш,

Щоб нам в віках не знать загину

І славив нашу Україну

Сам Сагайдак – Суворов наш.

Хіба це викреслиш? О ніі

Це – серце вирвати із болем

Із грудей власних, що гудуть

Од бур чуття… Ні, не забуть

Нам Войнаровського ніколи!

В Сибіру згас він, одстраждав

Під плач тайги і рев негоди…

Його Рилєєв оспівав,

Безсмертний син свого народу.

Судьбу поетову кандальну

Клянусь я оспівати теж

І смерть його на тлі пожеж…

Це буде пісня привітальна.

(Про це кажу, щоб кожен знав

Про "Малоросію печальну")

Й сам Пушкін теж колись писаз

В своїй "Полтаві". Наш Тарас,

Що батьком став навік для нас,

Не полюбив її, братове,

Хоч і у ній натхненне слово

Чеканне, наче кроків мідь.

Та і за що її любить!

"Донос на гетмана-злодея

Царю Петру от Кочубея"?!

Бо бідний гетьман не "злодей",

А Кочубей – це ж Кучук-бей,

Тому й такі його діла.

Батия кров у нім текла,

У голові, що вийшла з степу,

Що відрубав її Мазепа.

Ну, годі відступів. Пора!

Пора, товаришу і брате,

Коня крилатого сідлати,

Щоб знову лет його відчуть,-

І "з Богом", як то кажуть, в путь!

XII

А час летів і днів підкови

Губив, як зорі – блиск в траву…

І Самойлович сумнобровий

Віддав Мазепі булаву,

І той узяв її з любов'ю.

Збудує він життя нове

І зійде на його вершини.

А крик гримить: "Нехай живе

Великий гетьман України!"

…………………………………………..

XVIII

Мазепа дума, як на крицю

Знайти ще дужчу силу – гнів.

Щоб будувать свою столицю,

Петро все просить козаків.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: