Ті очі, що любили панни
Колись у парку короля,
Десь понад Віслою, де чуло
Гілля зітхання молоде…
О ні! Не вернеться минуле,
Назад ніколи не прийде.
Мазепа
Тепер нічого вже не треба.
Заснуть. Заснуть би вічним сном.-
І похилив чоло Мазепа,
Немов налите чавуном.
"Заснуть, заснуть…" Чужинний вечір
Кривавить хмари за Дністром…
Страшний тягар упав на плечі
Мазепі перед вічним сном,
Що зазирав йому у очі
Диханням холоду і ночі.
Вже місяць вирушив у путь
У золотій своїй обнові…
Мазепа
Я знаю, турки продадуть
Мене за золото Петрові…
Останні хвилі я живу.-
І сльози падають багрові
З очей Мазепи у траву,
Криваві сльози… Перстень свій
Мазепа з пальця іздіймає
І в тишині уже нічній
Із нього смерть він випиває
Й на землю пада… Стогне гай…
Зітхнув Мазепа уостаннє,
І з губ злетіло, як дихання:
"Прощай, Україно, прощай!"
Над ним у сумі голосінь
Не никли траурно знамена.
Одкинув він у вічність тінь…
Він був талант, а може, й геній.
А геній, це не витів долі,
А й труд ночами й в льоті днів…
Не марно школу єзуїтів
Колись Мазепа закінчив.
Так! Закінчив. Та єзуїтом
На радість матері не став.
Він серцем, для добра одкритим,
Людей, як пісня, чарував.
"Він інтриган",- немов вериги,
В душі моїй слова ці злі.
Але були його "інтриги"
Для щастя рідної землі.
Хоч ґрунт її був досить грузький…
Інтриги? Ні! Це зброя слав.
Отак один король французький
З інтриг державу збудував.
Хай про Мазепу спів мій лине,
Хоч він був пан, та серце мав.
За суверенність України
Боровся вів і в цім був прав.
І я співать про нього мушу
Так, як ніколи не співав.
Народ не марно в свою душу
Про чайку його пісню взяв.
Голів мільйони, світлі, щирі…
До них тягнусь я серцем всім!
Народ – мій Бог, йому я вірю,
А не історикам отим,
Що руку царську цілували,
Що слинили Петрову длань
І про Мазепу написали
Із кон'юнктурних міркувань.
Та й досі пишуть… Що ж, пишіте.
Красу душі його висот,-
Як не зовіть його бандитом,-
Вже оспівав давно народ.
Мені ж чинів і "ласк" не треба,
Я не наївний, не сліпий,
Ні! Не народ прокляв Мазепу,
А прокляли його попи.
Попи, що з правдою змагались
І продали царю язик,
Ці чорні ряси, що злигались
З попами руськими навік.
І прислужилися, прокляті,
Катам, що йшли, як криголом,
Щоб наш народ у власній хаті
Ще сотні років був рабом.
Хай повний гніву в даль чаїну
Про дві печальні лине спів,
Коли з моєї України
Петро колонію зробив…
В ті люті дні він добре знав,
Що їсть Вкраїна і чим дише,
Й щоб зав'язать петлю тугіше,
Мазепи "зраду" скористав.
Так! Будував церкви Мазепа,
Церкви і школи. Просвіщав
Він свій народ. Та шкіл не треба
Царю, й він їх позакривав.
Покрилась тьмою Україна,
Засумував старий Дніпро…
І доробила Катерина,
Чого не встиг зробить Петро…