– Матусенько, я ж за свято Шевченка сидів довго в тюрмі. Хіба ж ви не дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честі й поставили під образами?
– А хто ж ви е? Що за одні? Відкіля приходите? Жидам позволяете тримати свою віру й письмо, а наше все касуєте. Тепер сніг прикрив дорогу, але коли б не він, то ви би виділи, що всіми дорогами, по всему селі розкинені наші книги з читалень. То, що бідний нарід встарав собі на науку для дітей, все то пішло під кінцькі копита.
– Дайте, дайте нам образ.
Поволі витягнула й подала йому, бо й сама стала цікава, що вони з ним будуть діяти.
А вони поставили два хліби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймили вишивані та гаптовані хустки та довкола прикрашували.
– Лиш дивітьси, козаки, чи мило то буде цему образові, як ви єго вберете у рабоване жидівське плаття.
Та тут же, в тій хвилині, зірвався один з них, сивий уже, скинув із себе одіж козацьку: був без сорочки.
– Оце вам, матусю, наш рабунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б богато придбати. А оці хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж козацькі китайки, матусю. Наділили нас їми жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював.
Марія глянула на них, непевно підступила й сказала:
– Ви, відий, тоті, що мої сини вас любили… українці…
– Ми самі один одного ріжем. Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку і подала роздягненому.
– Вбирай, це з мого сина; бог. знає, чи верне, чи буде її носити.
Несміло взяв козак сорочку і надягнув.
– Не тратьмо часу, козаки, пошануймо батька, а хліба будемо їсти по дорозі. Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати, – сказав козацький старшина.
Почали співати.
Забриніли вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла надвір, побігла в село.
Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон, а врешті несміливо входили до сіней і до хати.
– Маріє, що це в тебе? П'яні чи загулюють дівки співанками?
– Ні, це інші, другі…
– Які другі?
– Такі другі, що це наші; мовчи та слухай!
Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед, неначеб хотіла підбігти й не пустити їх спів з хати.
Пісня випростовувала її душу.
Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила; всю росу, яка падала на її голову, і всі подуви вітру, які коли-небудь гладили її по лиці.
Виймала ота пісня з її душі, як з чорної скрині, все чарівне і ясне і розвертала перед нею – і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні.
Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила, і подув цих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.
Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кожним звуком. Чує кожне їх слово, коли-небудь сказане, і кожну розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд і, як пребогате намисто, обіймають її шию.
Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі.
Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у бога коло порога і заносить скаргу…
Як перестали співати, то Марія стала непорушне, як на образі намальована.
З купи жінок, яких богато зійшлося, одна, вже стара, приступила до стола.
– То ви наші? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли,- говорила.
– Ой, ніхто, небожєта, нас не любить. Кілько переходило війська – всі нас не любять. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм-таки селі, все чужі і чужі ми, і ніхто нам не дає віри.
– Їй, чого ж ви хочете від них? Це ж не наше войсько. Вони такі, як у книжках писано здавна або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони московські. Де вони годні нам помогти? Отак, потихоньки, аби ніхто не чув, то забалакають.
– Ти молода, читати вмієш, то знаєш ліпше. Я гадала, що то наші.
– Це навіть не кажіть, бо за це може нам бути велика кара.
Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпукою.
Зате молода Катерина станула край самого стола.
– Оця Марія, що ми в неї, дивітьси, як задеревіла від вашого співу. Вона банує за синами, що два пішли до наших охітників, а найменшого взяли москалі на Сибір! Десь-то він серед таких, як ви, напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід. А вони лиш хап його – та й пропав. Учені були всі, маєток за ними пішов великий. В селі ні одна мама так не банує за синами.
– Небого, Маріє, небого! – шептали жінки.
– То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу отсему Шевченкові, що перед вами на столі. Сипали другі села на пам'ятку – та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали вдень сипати, робота в полі, а ми змовилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, інші лиш рискалями. Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала… Як ми її досипали, то світало, роса нас припала, і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі. Дививси так дивно, начеб поправді на зорях бачив Україну. Потім ми повставали і співали такі пісні, як і ви тепер.
Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала:
– Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіть її, най їй здаєси, що це її сини співають…
1 С п у з а – попіл.
2 Ковбок – обрубок дерева.
3 П и в к а – м'яч.