Життєвий та творчий шлях Василя Стуса
Розпочався життєвий шлях майбутнього поета й борця під час Різдвяних свят 6 січня 1938 р. в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині. Батьки його — Семен Дем’янович та Олена Яківна були селянами. Дитинство, яке сам він назвав «гарним», минуло в атмосфері добра та любові. А ще — народної пісні. З чистого джерела народної пісні черпав народний поет доброту, любов до краси, від мами и від пісні, учився ставити над усе чисту совість і слово правди.
Закінчує зі срібною відзнакою школу, вступає до Сталінського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет за співбесідою (бо медаліст). Студентські роки він називав «трудними».
Стосувалося це, очевидно, матеріальних нестатків, але ще більше — казенного схоластичного навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні історичного минулого нашого народу, якою була перейнята вся тогочасна офіційна наука, особливо ж — історія. З 1959 р. закінчує навчання з червоним дипломом і їде працювати в село Таужня Кіровоградської області вчителем української мови та літератури. Цього ж року (22 листопада) «Літературна Україна» вміщує добірку творів поета з переднім словом Андрія Малишка.
Після служби у війську на Уралі працює в м. Горлівці в 23-й школі (1961-1963).
У 1963 р.- літредактор у газеті «Соціалістичний Донбас». Але вже з вересня після успішного складання іспитів В. Стус — аспірант Інституту літератури АН України імені Т. Г. Шевченка. Друкується в часописах «Донбас», «Прапор», «Дніпро».
Однак у 1965 р.В. Стуса виключили з аспірантури.
• Що стало приводом для його виключення? З 15 вересня 1965 року Наказ по інституту літератури: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20 вересня цього року відчислити з аспірантури інституту». Безпосереднім приводом для цього звільнення став виступ аспіранта Стуса в кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків». Поет запропонував у залі всім встати, щоб висловити свій протест проти арештів, що розпочалися тоді серед київської інтелігенції. Усі встали. Цей випадок і розпочав його шлях на табірну Голгофу.
З цього часу він працює на різних роботах — то в будівельній бригаді, то кочегаром, то на будівництві метро, то молодшим, а згодом старшим науковим співробітником Державного історичного архіву України, то редактором у відділі технічної інформації Міністерства будівельних справ.
У 1966-1968 рр. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письменник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть» та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані.
Виступивши над могилою по-звірячому вбитої художниці Алли Горської (1970), Стус остаточно прирікає себе на подальшу мученицьку долю. У січні 1972 р. його заарештовують. У звинувачувальному акті колегії з кримінальних справ Київського обласного суду від 12 вересня 1972 р., зокрема, значиться, що «Підсудний Стус, починаючи з 1963 року і до дня арешту — січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили державний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі. Так, в період 1963-1972 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів, у яких порочить радянський державний і суспільний устрій. У 1965-1972 рр. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту».
Знервований і знесилений тяжкою життєвою и соціальною боротьбою, Василь Стус починає писати політичні заяви, вимагаючи справедливості для інших, які також зазнали ударів лихої долі й потребують підтримки.
ЛИСТ В. С. СТУСА ДО ПЕРШОГО СЕКРЕТАРЯ
ЦК КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ П.Ю. ШЕЛЕСТ А
Шановний Петре Юхимовичу!
У житті бувають ситуації, коли виникає прагнення говорити, як на духу. Сьогодні, сидячи в слідчому ізоляторі УКДБ, я відчуваю саме таку ситуацію. Колись Шевченко писав:
Я так люблю Мою Україну убогу, що проклену святого бога, за неї душу погублю.
Я повторив би ці слова, замінивши слово «Україна» словом «істина як справедливість».
У мене загострене, може, навіть хворобливо загострене почуття справедливості, яку я завжди хотів бачити повною, ідеальною. Я вважаю, що така справедливість повинна бути в нашій країні, а для народів усього світу мусить правити за взірець.
І коли я бачив факти несправедливості, особливо ж практику, коли чесній, принциповій, добрій людині гірше живеться якраз через її найкращі людські властивості, я тоді доходив розуміння, що це — дуже небезпечна практика.
Я не націоналіст. Навпаки, я вважаю за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханості, антисемітизму, загумінкованої обмеженості. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що ґречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів.
Вважаю, що єдиний мій гріх у тому, що я надміру прагнув абсолютної справедливості, яка сьогодні, може, ще не зовсім можлива.
Отож, я не прошу помилування. Висловлюю останнє своє прохання. Дуже Вас прошу — зробити так, щоб люди, які щиро прагнуть робити добро для рідного народу і його культури, могли це робити на повну силу, з цілковитою віддачею своїх ясних розумів і чесних душ.
Я вірю, що ви хочете справедливості й добра. Прошу повірити й мені, що я хочу (і щиро, завзято, до смерті хочу!) тієї ж самої справедливості і того ж таки добра — для трудівників, для людини, для людства, хай буде більше взаєморозумінь, а не порозумінь.
З повагою ВАСИЛЬ СТУС 18.01.1972 року.
Загнаний обставинами й владою, він особливо гостро сприймає чужі біди та болі, намагається одразу ж стати на захист словом, бо сам відчув, що таке самотність і беззахисність у скрутні хвилини.
26 січня 1972 р., уже після пред’явлення звинувачення, Василь Стус пише вірш «Крізь сотні сумнівів я йду до тебе», у якому вияскравлюється той шлях самоусвідомлення, що його проходить ліричний герой «через сто зневір». «Запрагла неба» його душа «держить путь на стовп високого вогню» … «з щовба на щовб, аж поза смертні грані людських дерзань, за чорну порожнечу, де вже нема ні щастя, ні біди».
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правдо віку. Через сто зневір. Моя душа, запрагла неба, в буремнім леті держить путь на стовп високого вогню, що осіянний одним твоїм бажанням. Аж туди, де не лягали ще людські сліди, з щовба на щовб, аж поза смертні грані людських дерзань, за чорну порожнечу, де вже нема ні щастя, ні біди.
І врочить порив: не спиняйся, йди,
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.