Запахло сонцем, воском і зелом.
В мосянжне колихання передліта
летить бджола, любов’ю обігріта,
мов янгол із надламаним крилом.
На обрії, одразу ж за селом,
де оболоню тишею сповито,
горять кульбаби, тішачи півсвіту
глухим, журбою живленим огнем.
І, надлетівши, зморена бджола
відчує стебел плавне колихання,
як дихання, і як кохання,
і як плавбу до вічності. Мала,
вона пойметься ярим злотом сонця
і схочеться їй віщих таємниць
запричаститися, припавши ниць
до утлого кульбабиного лонця.