НАД ОСІННІМ ОЗЕРОМ
Цей став повiсплений, осiннiй чорний став,
як антрацит видiнь i кремiнь крику,
виблискує Люципера очима.
П'янке бездоння лащиться до нiг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
на вiття виголiле. Рине впрост
на утлу синь, високогорлi сосни
i на пропащу голову мою.
Охриплi очi збiглися в одне —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душi!