Присмеркові сутінки опали… – Василь Стус

Присмеркові сутінки опали,

сонну землю й душу оплели.

Самоти згорьовані хорали

геть мені дорогу замели.

І куди не йду, куди не прагну —

смерк сосновий мерзне угорі.

Виглядаю долю довгождану,

а не діжду — вибуду із гри.

Аж і гра: літають головешки,

зуби клацають під ідіотський сміх.

Регочу на кутні — буде легше

(а як буде важче — теж не гріх).

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя — одне стернисте поле,

але перейти — не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

хай на ліктях, поповзом — дарма,

душу хай обшмугляю об камінь —

все одно милішої нема

за оцю утрачену й ледачу,

за байдужу, осоружну, за

землю цю, якою тільки й значу

і якою барвиться сльоза.

X.1968

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: