Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік – Василь Стус

Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік.

I я солдат, що після всіх скорочень

попав сюди — докантувати строку,

одержав за зразкове воєнробство

(були солдатські жарти — воєнраб)

увільнення.

Напевне, цілий рік

проживши між боліт, ялин, казарм,

до міста не показуючи носа,

я звикнув пити був (замість горілки —

трійний одеколон). Онучі прати

хоч раз на місяць. Згадувать дівчат,

що буцімто в житті одним і снили,

аби мені віддати свій вінок.

Пускати в діло свій солдатський пасок,

розповідать солоні анекдоти.

Навчився сачкувати так майстерно,

немов солдат, що добуває строк.

Отож — Тагіл. Не пам'ятаю — парк

чи сквер міський зібрав великий натовп

щасливих гаволовів: школярі,

студенти, металурги, кагебісти,

наш брат солдат, старі пенсіонери —

дивилися на виставку собак.

I то було видовище, скажу вам:

орденоносні пси — могутні груди,

обвішані медалями, а морди —

пихаті, як в заслужених митців

чи лаврейованих міліцйонерів —

подзенькуючи бляшками, проходять,

зневагою вшановуючи натовп,

а біля них, тримаючи побожно

ланцюг, — щасливі власники собак.

О мить блаженства — і людей і псів!

Одні — щасливі ницістю своєю

і пpиналежністю чотиpиногим

так низько хиляться благочестиво

пеpед Н і ч и м, що зветься зокіл.

А дpугі — на хpебтах своїх довгастих

несуть такий тягаp своєї слави,

аж закипає від обpази кpов

в собачім сеpці: ось воно, мовляв

мистецтво для безpогих. Гніт тяжкий

зумисних демокpатій. П е p е д к и м

демонстpуватимем ясновельможність

своїх заслуг і подвигів ? Кого

вщасливлювати власною явою ?

К о м у показувати псову міць,

деpжавну гоpдовитість і незламність ?

Я був у натовпі. Я був н і к и м.

Я соpом відчував за власну ницість,

за воєнpабство. I безміpний жаль

виповнював мою голодну душу,

що я не пес. Оpденоносний пес.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: