Трени М. Г. Чернишевського – Василь Стус

І

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця, напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

а добре знаєш — грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це нависання в смерть, оця жага

розтлінного

весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства — то занадто

позначено по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить,

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду,

Володарю своєї смерті, доля —

всепам'ятка, всечула, всевидюща —

нічого не забуде, не простить.

II

Виснажуються надра: по світах,

по диких нетрях, криївках і кублах

розсовано твій рідний суходіл.

Німі, нерозпізнанні вже уста,

серця студені, тьмою взяті очі

і шкарубкі долоні, де вже доль

не розпізнаєш лінії. То рештки

душі твоєї, що напівжива.

О болю, болю, болю, болю мій!

Куди мені податися, щоб тільки

не трудити роз'ятреної рани,

не дерти горла криком навісним?

Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,

де в сотню мишачих слідів угнались

розпадки тьмаві — і скупу сльозу,

що на морозі мерзне, ледь тамую:

це ж ти, мій краю, в цятках крові — ти!

Займанщино пекельна! Де не скинь

страпатим оком — то охлялі надра,

то рідний край пантрує звідусюди.

«Це ж я (на голос Йорика) — це ж я».

III

Чотири вітри полощуть душу,

у синій вазі стеблина яра,

у вирві шалу, в світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану хвостаті мітли,

під борлаками, як запах бозу,

убрався обрій вороноконій

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новгородці, новогородці!

Загородила пуга дорогу.

У синій вазі стеблина яра.

Як білий бісер — холодний піт.

О білий світе сторчоголовий —

опріч опричнин — куди подітись?

Кошлатий обрій вороноконій

йде берегами ридай-ріки.

IV

Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

дум смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів.

Пориве, пориве, пориве,

ревом порвемося в лет.

Бач — розсвітається зариво,

хай і на смерть, а вперед.

Благословенна хай буде та

куля туга, що разить

плоть, щоб її не марудити

в перечеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученної

нам на всечас відпусти.

V

Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить

і там росте, наш пригнітивши дух.

Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух —

і най вас Бог, і най вас Бог боронить.

Розкошлані на всіх вітрах вагань,

як смолоскипи молодого болю,

в неволі здобули для себе волю,

ногою заступивши смертну грань.

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

в новій Вітчизні — по громадді спроб.

Отож не ремствуйте, що вам на лоб

поклав Господь свій світлий перст нищівний.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: