Ця п’єса почалася вже давно – Василь Стус

Ця п'єса почалася вже давно,

I лиш тепер збагнув я: то вистава,

де кожен, власну сутнiсть загубивши,

i дивиться, i грає. Не живе.

Отож менi найщасливiша роль

дiсталася в цiй незнайомiй п'єсi,

в якiй я слова жодного не вчив

(сувора таємниця). Автор теж

лишається iнкогнiто. Актори

чи є чи нi — не знаю. Монолог?

Але без слiв? Бо промовляють жести

непевнi. Що то — сон ачи ява?

Чи химороднi вигадки каббали?

Чи маячня i тiльки?

Стежу оком

за тим, що наш глухонiмий суфлер

показує на мигах. Не збагну я:

захочу стати — вiн накаже: йди,

а йти почну — примушує стояти,

у обрiй декорований вдивляюсь —

велить склепити очi. Мружусь — вiн:

у свiтле майбуття своє вглядайся.

Сiдаю — каже, встань. Отетерiлий,

вирiшую: найщасливiша роль

дiсталась iншому комусь. Ти граєш

несповна розуму.

Й одразу входжу в роль,

загравши навпаки. Менi б смiятись —

я плачу. Груди розпирає гнiв

(маленьке перебiльшення: сновиди

навiки врiвноваженi в чуттях) —

а я радiю. Рушив катафалк —

а я втiшаюсь. Вилiзши на повiз,

шаленствую: хай славиться життя.

Захоплений суфлер не сходить з дива

i тiльки пiдбадьорює: вiват.

Поскрипують стiльцi в порожнiй залi,

єдинi глядачi цiєї сцени,

i мудро так вглядаються крiзь мене

у порожнечу, видну тiльки їм.

Так голова болить. I так нестерпно

прожекторна освiтлює пiтьму,

неначе тьмавий зал перетворився

на снiп вогню пекельного.

Суфлер

наказує нарештi зупинитись.

I я вганяюся з розгону в зал.

I все. Скiнчилося. Вистава щезла.

Завiса впала. Я вже не актор —

глядач. А скiльки покотом у залi

лежить живих мерцiв, старих акторiв,

обпалених огнем шалених рамп.

I всi вони до мене простягають

осклiлi руки:

— О, щасливий Йорику,

твiй номер тут сто тридцять п'ять. По ньому

шукай подушку, ковдру i матрац,

I можеш спочивати, скiльки хочеш.

Тут час стоiть. Тут роки не минають.

Бо тут життя — з обiрваним кiнцем,

як у виставi. Тiльки є початок.

Кiнця ж нема.

— Як ця вистава зветься?

— Щасливий Йорик.

— Тобто, я герой,

як кажуть заголовний?

— Був героєм,

тепер — скiнчилося.

Ми теж колись б у л и.

— А що за п'єса?

— Варiант удатний

давно вже призабутого Шекспiра,

її створив славетний драматург.

— А як його на прiзвище?

— Нема в нас прiзвища.

— То як же так?

— Iм'я годиться тiльки тим,

котрi iснують.

— А ви?

— Ми всi однаково щасливi!

— А Йорик — божевiльний?

— Нi. Щасливий.

Щасливий? Так? А я кретина грав.

— То що тебе дивує? Хай кретин,

розумний, генiальний чи щасливий

або нещасний — то пустi слова,

що правлять для розрiзнення та й тiльки.

А тут немає родових одмiн.

Бо кожен з нас — актор обо глядач

А це одне i те ж. Бо глядачевi

так само треба грати глядача,

I то — захопленого. А наймення

У нас нема свого. Нинi — Йорик,

а завтра вже н i х т о. Чекай на роль,

якою i почнеш найменуватись,

допоки скону. Раз єдиний — Йорик,

а все життя — нiхто. Нi тобi виду,

нi iменi. А грай чуже занудне

нашiптане життя — самi повтори.

Так живучи у ролi аж до смертi,

вивчай слова забутi: боротьба,

народ, любов, несамовитiсть, зрада,

поряднiсть, чеснiсть…

Так багато слiв

тi предки повигадували. Боже —

життя на грiш, а так багато слiв:

I всi вони чужi i незнайомi.

Скажiмо, нас назвали будiвничi,

а що то — будiвничi — не питай.

— Ви щось будуете?

— А що то — будувати?

Так звуть вас — будiвничi, от i вже.

А нам до того байдуже. Хiба

тобi не все одно, що справжнiй Йорик

був зовсiм, може, i не Йорик. Навiть

напевне нi, раз так його зовуть.

Ти пам'ятаєш? Гамлетовi в руки

попав лиш череп — нi очей, нi губ,

нi носа анi вух — зотлiв геть чисто,

ось так, як ми. То можеш називатись

як заманеться. Тут усе одно:

герой, актор, глядач, суфлер i автор —

усi живуть одне чуже життя:

удень — вистава, все одна й та сама,

хоч завше невiдома, бо ждання

то теж актор, що грає сподiвання

I вмiє виiнакшувати свiт.

А уночi — те ж саме. Лицедiй

вже звик до спокою. Допiру смеркне —

ховається пiд ковдру, нiби равлик

у мушлю. Той, скажiмо, бубонить

собi пiд нiс якiсь уривки ролi

(озвучуе мовчання й мертвий жест),

а той займеться реготом — вiдлоск

летить в концертну яму. Третiй спить,

четвертий плаче. П'ятий — втупить очi

у стелю — i мовчить, мовчить, мовчить.

Ще був один — молився. Скiльки знаю —

вiн був iз нас найстаршим, пережив

аж трьох суфлерiв (їх життя коротке).

допоки не завiсився. З нудьги,

подейкували нашi лицедiї,

хоча розмов про те i не було.

— Чому ж? — А що балакати? Даремне

плескати язиком. Ще хто почує

i донесе суфлеровi. Бо ми

радiти зобов'язанi до смертi.

Це перший наш обов'язок. Колись

був завiтав до нас найголовнiший

суфлер. Велику раду вiн зiбрав

i слухав кожного. А ми стояли

i хором дякували. — Ну, а той? — Дивився

i розуму випитував у нас.

Хто радо радiсть грав — того налiво,

нерадо хто — направо йди. Бо грiшник,

хто журиться. А праведний радiє.

Ото ж бо й є що так. I перегодом

понурих вивезли кудись. Казали,

до школи радостi. Та досi жоден з них

не повернувся звiдти. Ну, бувай,

бо завтра загадав менi суфлер

демонструвати щастя три години,

чотири — гнiв, а решту дня — любов

i вiдданiсть. То треба й вiдпочити.

I вже залишений напризволяще,

я мiзкував собi, що досить рух

єдиний одмiнити — i тодi

вже не збагнеш кiнця анi початку,

бо все переiнакшується. Свiт

тримається на випадкових рухах,

якi його озвучують. Пiтьма

навпомацки у костi грала. Глухо

постогнували соннi лицедiї,

i оком Полiфема угорi

свiтив червоний мiсяць безязикий.

Я ждав чогось до ранку. Нiч? Життя?

Чи може, вiчнiсть проминула? Тiльки

нарештi, увiмкнули дня рубильник

i краном баштовим пiдняли сонце,

а на склепiннi неба появило

двох лицедiїв, що спiвали дружно

за жайворонiв. Iз лабораторiй

взяло росу на пробу. I вчепило

рекламний щит: “Ставай-но до роботи,

почався день”. До будки влiз суфлер,

i п'єса почалася, не скiнчившись.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: