— Не нерви, — сказав поважно дід, — а молодий ще… То от я й розказую. Наша доля незавидна: вірять у тебе — живеш, не вірять — умираєш. Скільки вже нашого брата переставилося ні за цапову душу…
— А мене дороги вабили, — сказав домовик. — Ну от і сталося: господар петлю собі накинув, а його жінка від того розумом розслабла. Отак і сиджу на пустиці…
Коливались у сутіні, й кожен думав про своє. Здалося тоді юному чортові, що десь на дні його єства щось пробудилося. Подумав, що варто розплющити очі — і світ заллє такими барвами, що не витримає його молоде серце. "Хочеться мені чогось незвичайного, — подумав він. — Що ці жарти мені, коли від них нема доброго задоволення!" Він довго сидів і думав, п'ючи солодкий сутінок. Грала в ньому кров, і це так приємно було!
— Малий твій? — спитав домовик.
— Та нє, — сказав старий. — Якийсь він трохи не теє… Спить, чи що?
— Спить.
Але юний чорт не спав. Коливало його в ласкавих хвилях, понесло через яри й долини, а на душі стало тривожно й смутно.
Тоді він і побачив перед собою панну. Стояла серед саду, а довкола цвіли, наче срібні, вишні. Стислося в юного чорта серце, й важко дихати йому стало. Завмер, вдивляючись до болю в очах у чарівне видіння. Панна була гарна, такої краси ще не зустрічав він на цій землі, тож, дивлячись на неї, відчув на душі смуток і щастя.
На те заграли над його головою труби. Ревнули, наче сотня волів, а по тому загупали бубони. Застрибали тисячі тіней, чорних і вигинливих, які затанцювали шалений танок. I серед цього стукоту, реву, полиску тіл, серед цих срібних вишень, біля чарівної панни, що витанцьовувала найшпаркіше, упало його роз'ятрене, закривавлене серце…
Вчинити так навчила панну сотниківну ворожка. Мала піднятися, щоб ніхто не бачив, опівночі й прокрастися до церкви, а там помолитися за спокій душі. Можливо, тоді знову почне спати спокійно і прожене своїх залицяльників, які почали приходити до неї щоночі. Часом приходили всі три, а часом зливалися в одного — примушували її танцювати й веселитися цілу ніч.
Вікно було заздалегідь відчинене, і вона спустилася через нього до саду. Сад дихав утомою і сном, зітхав, шелестячи змореним листям, кущі витиналися, наче велетенські жаби, облиті цвітом вишні нагадували сиві голови.
Пішла поміж тих голів, обережно ступаючи босими ногами, і їй здавалося, що це сниться її важкий сон. В грудях жив неспокій, знайомий з ночей, коли до неї почали приходити чудні видіння. Вона сіла на садовій лаві й приплющилася, щоб угамувати хвилювання. Перед нею попливли сині смуги, і відчулася вона, немов на дні моря. Довкола плавали великі риби, а на них, наче на конях, перекинувши хвости через круп, сиділи русалки й покурювали маленькі тонкі курички. Мали довгі, пофарбовані в зелене нігті, а груди було підперезано лискучими нашивками. Риби підпливали до неї й тупалися носами в скло — були наче у велетенській прозорій коробці. Внизу хиталися водорості й сидів зелений, зарослий мохом водяник…
Сотниківна розплющилася і скочила на ноги. Перебігла стежку до виламаної в паркані дірки й обпеклась у кропиві. Це остаточно її остудило, і вона завагалася: йти далі чи повернутися? Але ноги самі повели її до церкви, і за хвилю вона прослизнула досередини. Впала перед образами, але помолитися не встигла: знадвору почулися важкі кроки.
Зайшов студент. Тягнув на плечах труну, а коли поставив її на узвишші посеред церкви, роззирнувся. Місячне світло проливалося через віконця й тріпотіло на підлозі та помальованих стінах. Святі й титарі з оселедцями на головах дивилися чорними незмигними очима, наче хотіли зрозуміти цих людей, що так невчасно прийшли до церкви. Вгорі залопотіли крила, і студент здригнувся. Стояв у місячній стязі високий, гарний і смутний. Зітхнув тяжко і поліз до труни.
Стало тихо, дивно тихо, і сотниківна боялася дихнути, аби не виказати себе. Знову пролопотіли крила, а за тим вдруге почулися важкі кроки.
У церкву зайшов міщух. Був у білій одежі й тримав перед собою свічку.
Світло від неї падало знизу, і його обличчя через те було страшне.
— Ти вже тут? — спитав глухо. — Хочеш умерти, бо не полюбила вона тебе?
Сотниківна молилася. Гаряче вишіптувала слова, а на неї так само непорушне дивилися зі стін святі й титарі з оселедцями.
Втретє затріпотіли крила, і прийшов козак. Був у чорному й безшумно почав крастися до труни. Міщух різко повернувся, і вся церква раптомосвітилася яскравим світлом. Воно потекло через усі вікна, спадало з бані й залило церкву так, що та аж захиталася. Захиталися образи й мальовані козаки.
В глибині церкви щось ухнуло й кинулося. В труні трупом лежав студент, а міщух раптом закричав, дико вимахуючи руками. Козак дивно підстрибнув, і сотниківна болісно зойкнула. Позаду в нього тягся довгий хвіст, а замість ніг виглядали брудні ратиці.
Сотниківна боролася з хаосом у собі, а може, боролись у ній сни. З'явилися золоті павуки на довгих тремких лапах, вони сплітали між сонцем та землею золоте павутиння, яке обплутувало дерева, як струни бандуру. I коли вона вистрибнула босоніж на іскристу росу, коли завмерла, зачарована довколишньою красою, з золотого присмерку виступили одягнені в барвисту одежу дівчата. Розсілися по цілому небі, зайнявши простір од землі до сонця, а біля сонця сів білий дід. Дівчата торкали струнипавутиння, лунала срібна музика — лилися чудові пісні. Дід ударяв раз по раз у сонце золотою булавою, і згори сипалися іскри; м'яко подзенькували дзвіночки, що їх безліч було розвішано довкола сонця. Похитувалися дівчата, плакали під їхніми пальцями золоті струни, а до сотниківни підійшов білий кінь і став, кланяючись, на коліна. "Сідай на мене, — сказав кінь, — я хочу тобі світ показати". Вона сідала у верхи і мчала, наче вітер, і заспівувала й сама. А тоді танцювала на спині білого коня, і було їй світло, аж очі заплющувала. Тоді надбігав чорний кінь, сипав вогнем із ніздрів і мчав за нею, а сотниківна обхоплювала руками свого білого, і її душив страх. Може, через те опинялася на спині в чорного коня, відтак мчав за нею білий, але не міг наздогнати — вороний увозив її в царство тіней. Вона потрапляла на відьомський шабаш, де вигиналися чорні стрункі красуні, де струни викидали зруйновані мелодії і вила труба. Звук труби нагадував їй вовче виття, а може, й плач над померлим. Навколо відьом вистукували ратицями чорти і вимахували хвостами, розкидали шматки полум'я, яке спліталося й творило довкола танцівників вогняне коло, — по той бік поля стояв білий кінь і тужно, заклично іржав.
Тоді до неї і підійшов юний чорт.
— Я тобі показую все це недарма, — сказав він. — Хочу відкритися перед тобою — полюби мене!
Вона побачила його темні чудові очі, в яких палав глибокий сум.
— Нам відведено мало часу для життя, — мовив він. — I ми, і ви, люди, піддані одному прокляттю: прийде огненний чоловік і потопче нас. Не губімо часу, панно, віддамося коханню, бо ж і ми, і ви однаково живі істоти.
— Але в нас є душа, — сказала сотниківна.
— Душа — це байка, — зашепотів чорт, простягаючи до неї руки. — Йдеться про мент. Хапай його, вдовольняйся, інакше ловитимеш самі хвости.
Тоді їй стало страшно.
— Не торкайся мене! — закричала вона, відштовхуючи гарячі руки, що бралися її обійняти…
Прокинулася серед ночі. Місяць густо заливав помешкання, в його холодному трепеті грали узорами килими. Довго дивилася крізь вікно на оті зорі в дрібних шибках, і душу її поймав дивний жаль. Тоді вона заплакала, бо в ній зібрались у цю мить усі світові болі, усі жалі, бо відчула вона на душі високе одкровення, яким обдаровує смертних життя один лише раз.
— Я не піддамся тобі, чорте, — прошепотіла вона, — бо любов свята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнє щастя — це як чисте небо над головою…
До неї підходив білий кінь, і знову починалася шалена гонитва: мчав, як стріла, співали пісень дівчата, дзвонили дзвоники біля сонця, сонце саме було велетенським дзвоном, а сивий дід тримався за промінь і хитав той чудовий дзвін. Дзвонив він, як на Великдень, а сотниківна опустилася на коліна і звела очі догори — душа її заспівала разом з дівчатами.