Ей, коб мене були вчили – Осип Турянський

Осип Турянський

ЕЙ, КОБ МЕНЕ БУЛИ ВЧИЛИ

(Фотографія з життя)

Господар Василь справляв празник в честь свого сина Павла, що перед кількома днями здав гімназіяльну матуру. Гостей зійшлося повна хата; прийшли ближчі й дальші свояки, сусіди й чужі люди, щоб подивитися на Василевого «пана». Навіть старенька тітка Фрузя з Глухого Кута, поза котрий ніколи не виходила, прийшла, бо чула, що Василів Павло привіз зі Львова дуже добру братруру, якої вона саме потребувала до своєї печі. А коли Кость (його звали Кость Єгомосць) їй об'яснив, що се така братрура, що її в голову вставляють, то вона відповіла:

— Шкода, я думала, що правдива.

При столі сів батько Василь, коло нього Павло, народний учитель, війт Дуць, дядько Дмитро, Кость Єгомосць і т. д. Павлова мати ходила коло кухні, щоб прийняти гостей, як бог приказав. Гості, особливо жінки, дивилися на Павла, як на святого. За кожною чаркою сипалися побажання щастя, здоров'я, доброї й гарної жінки, а тітка Хима (у неї дуже добре кури ведуться) бажала здоров'я не тільки Павлові, але й його матері. Коли гості висказували свої побажання, звичайно, при першій чарці, то Кость Єгомосць примовляє майже за кожною чаркою і все мусив сказати щось нового. Ось тепер стояв він перед столом із чаркою в руці і говорив:

— Павлуня, сину коханий! Дай вам боже все, що тільки собі замислите в своїй мудрій голові. Як подивлюся на вас, Павлуню, то мені, старому, аж серце радується. Дожили ми до такої хвилі, що можемо сказати: з нашої фамілії вийшла дитина, що їй навіть пани завидують. А вам, Василю, любий тату і шваґре, бажаю, щоб ви все мали зі свого сина таку радість, як нині, і щоб усі хлопи мали таких синів, як Павлуньо, а тоді не ми будемо журитися бідою, але біда нами.

Кость цілував Павла і його батька. Павло дякував за віншування і просив Костя, щоб йому не «викав», бо він прецінь йому вуйко. На те сказав Кость Єгомосць:

— Борони боже, щоб я вас інакше кликав. Ви, Павлуню, що іншого, а я же іншого. Ви — учена голова, а я темний хлоп Іван. Адже ви, Павлуню любий, маєте більше мудрості в голові, ніж я, мовляв, у своїм мізиннім пальці.

А коли війт Луць вияснив Костеві, що він ті слова про голову і мізинний палець обернув догори ногами, Кость сказав:

— Павлуню і ви, пане учителю, не дивуйтеся мені, простому хлопові. Де хлоп нині скаже що путнього. Хлопові тільки до мотики, а не до розмови з людьми.

Павло перервав:

— Ви не кажіть так, дядьку. У вашій голові більше розуму, ніж в одного великого пана.

На те Кость Єгомосць:

— Павлуню любий! Кожде ваше слово, то так, як би мені з губи вийняв.— Я вас так люблю, Павлуню любий, так вас люблю, що не знаю, як се сказати.

Тут підніс свої очі на образи і, простягши руки, говорив:

— Господи милостивий, Сусе Христе! Тебе люблю на першім місці, нашого пана цісаря на другім, а ви, Павлуню, ідете зараз по цісареві.

— Чому ж я доперва на третім, а не на другім місці? — питав Павло, засміявшись.

— Бо так стоїть у святім письмі.

— А в котрім параграфі? — питав війт Луць.

— У святім письмі нема параграфів.

— Ніби ви читали святе письмо?

На те сказав господар Василь:

— А де ж ви бачили, щоб єгомосць, та й не читав святого письма?

Кость Єгомосць говорив більше до себе, як до других:

— Ей, коб мене були вчили, коби були вчили, то знав би я тепер, на чім світ стоїть.

— Дядьку Костю, сядьте коло нас та й спічніть, ви нездужаєте,— просив Павло.

— Дай вам боже, Павлуню, все найліпше за те, що ви за мене дбаєте. Старий я, то правда, вже сім-десятку доганяю. Але з мене ще козак. Ще свою стару добре зицирую. Так ходить переді мною, як на цізорику. Може, не правда, стара? А де ти?

Старій, що сиділа коло печі, не дуже подобалось, як Кость казав, що її зицирує (вона була хлопська феміністка), тож відказала напівжартом, напів з обуренням:

— От хтось би там боявся такого старого штурпака.

— Стара, чого ж ти на мене коркаєшся? Чи ж я тобі ворог? Дай тобі, боже, всього добра, а вам, мій Павле, якнайбільше.

Кость сів коло Павла, який став розказувати про матуру. Зворушений, Кость завважав:

— Сусе Христе! Такі довгі літа сушити голову, а потім ще таку муку перейти! Най вам не здається, що се — взяти оріх та й, мовляв, розкусити.

Коли Павло згадав за матуральний зелений стіл, то Кость у тім місці так зворушився, що вийняв хустину та став обтирати вогкість із очей. Деякі жінки почали прямо хлипати. Чистий клопіт! Павло не бажав і не надіявся такого сумного наслідку свого оповідання. Проте перервав і, наливши пива, сказав:

— Дядьку Костю! Ви всіх веселите, а самі сумуєте. Дай боже вам, дядьку, і нам усім сто літ прожити і сходитися та забавлятися разом у щастю й здоровлю якнайчастіше.

Кость узяв склянку до руки і говорив до Павла:

— Дивлюся на вас, любий Павле, та й мені мій син Юрко нагадується. Не хотів, шельма, вчитися, та й тепер мусить панські бики поганяти.

Сусідка Настя, що служила колись у місті, сказала:

— Коби був бодай хоч на якого возного вивчився.

Тепер зійшла мова на те, як-то тяжко хлопській дитині дістатися до високих шкіл. Господар Василь оповідав:

— Тільки зробіть перший крок, а вже вас лякають і відраджують. Пам'ятаю так, як нині. Виджу, що дитина має охоту до книжки, та й беру за руку і йду порадитися до попа. «Єгомосцю,— кажу,— мій малий не вдався ні до ціпа, ні до коси. «Тату,— говорить,— я хочу вчитися». Порадьте, отче духовний, що мені з ним робити?» А піп каже:

«Та, маєте голову на карку, то радьте собі, як хочете».

«Та голова знайшлася б, але кишені нема»,— кажу я. А попадя, бодай здорова була, аж пікнула:

«Захочується хлопам гімназії! От ліпше зробите, як дасте його до ремесла».

А тепер, як син вийшов у люди, то піп перед усіма людьми прикидається його великим добродієм. «То через мене,— каже,— він покінчив школи. То я йому таке добро зробив». Що правда — то правда, одно добро мені піп зробив, що видав для сина метрику. Ну, але за те добро взяв гульдена.

— То тільки наш ксьондз,— казав Дмитро,— такий незичливий. Але візьмім, наприклад, нивицького єгомосця. То раз добра душа. Він би хлопам неба прихилив, такий людяний.

Василь розказував дальше:

— Не в одні двері я мусив ударитися, заким знайшов дорогу. Але знайшов.

Послідні слова сказав з гордістю чоловіка, що мимо різних перепон осягнув свою ціль.

— Навіть при самій матурі можуть чоловіка знищити,— казав учитель Швед.— Хоч би студент був не знати як добре приготований, а як комісія не схоче його пустити, то він при іспиті упаде. Хіба треба дуже доброї голови, щоб не далася. Несправедливість нині на кождім кроці.

На те замітив Василь:

— Польща всюди запустила коріння.

Мова розбилась тепер, як хвиля, на кілька частин. На лівім кінці стола ішла бесіда за тих студентів з околиці, що дістали з науки помішання розуму, як Клапків Іван, Купчинський Миханьо, Кметь з Кривого. Жінкам, що згуртувалися на лавах під піччю, розказувала Павлова мати ще за хлоп'ячий вік Павла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар