Характеристика твору
Григіра Тютюнника "Три зозулі з поклоном"
Ця новела — одна з найчарівніших перлин української літератури XX ст. Вона чи не найглибше віддзеркалює внутрішній світ Гр. Тютюнника, його прагнення гармонії, злагоди, доброти й усепрощення. Здається, до її написання він прямував усе попереднє життя, а поштовхом стала, здавалось би, незначна подія.
Усього на кількох сторінках розгортається досить поширена житейська історія нерозділеного кохання, власне, традиційний «любовний трикутник». Морфа Яркова одружена, але таємно кохає Михайла, батька оповідача. Невдовзі його засилають до Сибіру, звідки він не повернеться. Однак автор оновлює, модернізує цей «вічний» сюжет не лише відсутністю морально-етичного конфлікту, українськими історичними реаліями, свіжою ідеєю, а й за допомогою оригінальної композиції. У творі тісно переплелися час теперішній і минулий, реальність зі спогадами, розповіддю, листом «від тата». Послідовної дії в новелі немає: вона «змонтована» з різних хронологічних фрагментів, тому непросту історію стосунків читач вибудовує сам. Студент довідується про давнє кохання Марфи з розповіді матері. У центрі — ця розповідь, «обрамлена» його коментарем. Звернімо увагу, як Софія, дружина Михайла, характеризує Марфу, на яких деталях акцентує, згадуючи спільне з нею минуле.
Григір Тютюнник був справжнім «майстром художньої деталі». За її допомогою він досягав лаконічної, але інформативної «густоти» зображення.
Скажімо, у цій новелі саме з розповіді Софії довідуємося, що ж було на душі в Марфи, у Михайла. Найточніше про це «говорять» такі деталі: вона терпляче сидить «на поріжку» пошти, чекаючи на листа від Михайла; у неї «жовті кучері з-під чорної хустки» (що символізує її розлуку й печаль); листа Михайла до дружини «пригорнула до грудей»; у неї постійно «сльози в очах»; Михайло очі «долонею прикриває» (ніби приховує, що ж у душі); посивіла Марфа і посивів Михайло; сосни «батькові» і сосни «молоденькі». Як бачимо, останні деталі — контрастні; на подібних контрастах Григір Тютюнник також постійно акцентує.
Безперечно, у творі можна відшукати й деякі автобіографічні збіги. Образ Михайла асоціюється з батьком автора, також репресованого. Навіть ім’я не змінено хоча про самі репресії в новелі не йдеться — у 1970-х роках ці події замовчувалися. А образ студента також нагадує самого автора. Проте все це свідчить лише про використання письменником власного досвіду.
Найголовніше в цій новелі навіть не трагічна історія нерозділеного кохання, а самі почуття, переживання героїв, які автор передає тонко, глибоко, переконливо. Саме вони рухають сюжетом твору, розширюють його часові, просторові межі, тобто визначають художній час і простір, головну ідею. Головним персонажем тут насправді є любов, а люди його лише уособлюють, матеріалізують.
Життєву конкретику, історичні реалії відсунуто на задній план, читач задумується над вічними, істинними цінностями, разом із героями починає міркувати над трагічними складнощами людського буття, неможливістю багато чого змінити в цьому житті. Доля вирішує все по-своєму: відбирає Михайла в обох. Однак чи життєві обставини сильніші від людини? Чи смерть перемогла любов?
Михайла, його дружину Соню, Марфу єднає страждання (хоча в кожного воно різне), єднає любов (також у кожного своя) як найвище мірило вартості людини.«Любові всевшиній присвячується» — недарма такий епіграф дає Гр. Тютюнник. У новелі любов оточено якимсь неземним ореолом, далеким од звичного, побутового розуміння, хоча насправді ніякими особливими словами митець не користується, передаючи цю любов, хіба показує, як і в житті, і в розлуці Марфа й Михайло «отак одне одного» чули.
Любов благодатним світлом розливається довкруги. Звернімо увагу: листоноша, який приніс вістку від Михайла, поблажливо дає Марфі пригорнути до грудей листа. Він розуміє й поважає її почуття. Соня не картає «суперницю», навпаки, розуміє й тому найкращими, теплими словами говорить про неї своєму синові. Нарешті, Михайло пише Соні: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна, Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.
Сходи, моя едина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.
Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму».
В уявленні українців зозуля — багатозначний символ. Вона уособлює сум, тугу за минулим життям, за красою, страждання, перетворення жінки на птаху, віщунку життя пробудження природи. Це загалом добрий вісник, птах, близький до людської душі. Людина перед смертю просить її переслати вісточку про себе. Може уособлювати нещасливу в коханні чи подружжі дівчину чи жінку.
Отже, саме любов єднає всіх трьох героїв, робить їх чистішими, добрішими, здатними на співпереживання, на найглибше розуміння одне одного. Власне, тут письменник утілює свій ідеал, подає нам свою версію гармонійного, християнського налагодження найбільш заплутаних стосунків, аніж то є в самому житті. Жоден із героїв новели не поборов свого страждання, не зменшив сили душевного болю, але всі вони лишаються на роздоріжжі, хоча й кожен сам по собі: Михайло безслідно зник на каторзі, Соня одна виростила дитину, Марфа продовжує чекати, удивляючись в очі дорослого сина свого коханого.
Новела несе печать притчовості — важливого прихованого висновку (чи ідеї), до якого приходить автор і якого непомітно пропонує читачеві. Цей висновок напрошується сам по собі, через усю образну тканину твору. Ось він: любов — почуття, незалежне від свідомості, волі, бажання, моралі, воно ніби дається якоюсь вищою силою, тому мусить залишатися поза осудом чи запереченням, справжня любов має ораво на існування. У цьому творі письменник спробував розгадати «вічну загадку любові» як писав І. Дзюба, «незбагненність призначення однієї людини іншій».