ГРИГІР ТЮТЮННИК – ЖИВОПИСЕЦЬ ПРАВДИ (О. Гончар)
Блискучим новелістом і повістярем увійшов у свідомість сучасного читача Григір Тютюнник. Сьогодні українську художню прозу не уявити без його хайкількісно й не великої, але справді вагомої літературної спадщини.Письменник пішов із життя передчасно й трагічно; для багатьох ізтих, хто його знав, Григір Тютюнник так і залишиться письменникоммолодим, який тільки-но вийшов із юності, із трудних післявоєннихліт, де рано гартувалися характери, де навіть підліткам аж надтодіставалося життєвих навантаг, нерідко доводилось їм брати на себенелегку ношу дорослих. Власне, про Григора можна було б сказати, щовін із покоління космонавтів, адже, як і перші наші космонавти,майбутній письменник починав своє трудове життя з ремісничогоучилища, звідки одних доля посилала на довколаземні орбіти, назоряні траси, а других покликало небо інших випробувань —небомистецької творчості.Ось короткий —за автобіографічною довідкою —життєпис Григора Тютюнника. Народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Вчився всемирічній школі, закінчив Зіньківське ремісниче училище, здобувспеціальність слюсаря, працював на заводі, в колгоспі, набудівництві. З 1951 по 1955 рік служив у Радянській Армії. Післядемобілізації працював у депо і вчився у вечірній школі. В 1962 роцізакінчив Харківський університет…Стислі, скупі рядки, але як багато поли вміщають! Яка за нимичується напруга людського життя, що, пробиваючись крізь труднощі йнестатки повоєнних розруйнованих літ, у ранніх випробах, у працісуворій формувало себе, свою душу, свою особистість. Ніщо, мабуть,не могло б так емоційно зріднити майбутнього письменника зтрудовим середовищем, дати юнакові таке глибоке відчуттяорганічної єдності з рідним народом, як саме ті випроби, рокистановлення, коли все помічалося гостро, бралося в душу надовго,коли для мовчкуватого, з колючим характером підлітка безмірнобагато важили і кинутий кимось погляд, і засторога, і такий дорогийвияв турботи —отой принагідний вузлик передачі з дому від матері, ітепла рука деповського наставника на твоєму ще не зміцніломуплечі… Про життя повоєнних ремісничат, про цих маленьких трударівнашого народу писалося чимало, але в книжках Григора Тютюнникаїм пощастило чи не найбільше, —здається, ніде їхні переживання не 7 відтворені з таким душевним щемом, з таким психологічнимпроникненням. Годилось би, може, навіть сказати, що він оспівавсвоїх однолітків, ровесників по трудовому навчанню, однак вислів «оспівав» якось не кладеться до творчої манери цього письменника,адже звертається він до читача словом здебільшого стриманим,буденним, у карбованих епізодах його новел іноді є щось од тогочорного кутого металу, з яким авторові доводилося мати справу вшитті не раз. Та ще,звичайно, іронія, часом гіркувата, —це тежневід’ ємний елемент стилю письменника. Рядок мовби світлішає, колив ньому раптом проблисне оцей аж ніби сором’ язливий усміх людини,яка здатна помітити й те, що від інших приховано, здатна в комусь «найрядовішому з рядових» відчути порух людяного, вгадати вближньому своєму життя його внутрішнє, потребу душевноїпідтримки чи співчуття.Найщиріші симпатії Григора Тютюнника віддані скромнимбудівничим життя, отим самим людям праці, чиї думи письменниктак досконало знав, бо, власне, він теж був одним із них. Зраннязвідав ціну тяжкого карткового хліба і пекучість кимось завданоїкривди, але так само зрання відкрив для себе він і ціну товариськоїдружби, уваги колективу, знав, що є в природі проміння тогоцілющого людського тепла, якого нічим не заміниш. Такими речамиписьменник умів дорожити. По дорозі було йому з тими, хто виступавпроти ницих, злиденних духом, тим-то образ людини-трудівника,щедрого душею колективіста, вірного товариша у творах Тютюнникаодин із найколоритніших. Та й чи не самого автора впізнаємо побрані молодого робітника Івана Срібного з однойменного оповідання,скромного звитяжця, який, щоб не порушувати друзям весілля, самбереться розвантажувати вагон із дошками і, не ждучи хвалії чивідзнаки, більше з почуття совісті й честі завершує за кілька годин те,що, здавалось, було йне під силу одній людині.Не зовнішня ефектність поведінки, не гучність вислову, а ділолюдини, її життя, її ставлення до матері, до товариша, до свогосуспільного обов’язку —ось що в очах митця було визначальним дляоцінки людини, її справжності, життєвої надійності. Цей загаломлагідний, схильний до теплих ліричних кольорів письменник нерідкоставав нещадним, це теж відомо. Яким вогнем сарказму й презирствабурхало йогослово, коли йшлося про антипода трудової людини, прокотрого-небудь із тих, хто, знехтувавши моральні норми колективу,потоптавши і власну совість, і мудрість народного національногозвичаю, принатурився жити пустодухим, наскрізь егоїстичнимжиттям хапуги, рвача й нахлібника трудового соціалістичногосуспільства! Григір Тютюнник розумів, що література, звеличуючидостойних, водночас має також розвінчувати негідних, скажімо, підприцілом у неї має бути й ось такий досить поширений тип сучасного 8 пустомолота,крикуна-галасливця, що іноді протягом років живе лишепсевдодіяльністю, показною, нікому, крім нього самого, не потрібноюметушнею…У своїй творчій праці Григір Тютюнник обрав жанр традиційнийдля нашої літератури —оповідання, коротка повість. Цим вибором,мені здається, теж ствердила себе вдача письменника: пін таки хотівбути «традиційним», узяв за правило працювати неквапливо, до краювимогливо, не дозволяючи собі ніяких професійних полегкостей, як цедеколи можна спостерегти нині, коли проза часом стає водянистимскорописом, коли й творчість, буває, уже перестає бути творчістю,отим заняттям справді високим, покликанням святим, яке вимагаввсієї душі, явленої в горінні, в цілковитій правдивості й чистотіпомислів.При читанні новел Григора Тютюнника,серед яких є справжніхудожні перлини, згадаються не раз нам Василь Стефаник і Олександр Купрін, Архип Тесленко і Лесь Мартович… А ще про ньогоможна іноді почути: наш сьогочасний Косинка або наш український Шукшин. І в цьому, гадаю, теж буде певна слушність. Одначе саматворчість цього автора переконливо засвідчує також і те, що переднами не повторювач пройденого, а письменник цілком своєрідний, якможе бути своєрідним тільки справжній художник.Увібравши в себе найкращі риси вітчизняної класики, реалізм Григора Тютюнника водночас є реалізмом сучасним, в якомубезпомильно вгадується світовідчування письменника повоїсоціалістичної доби, письменника-громадянина, для якого правдивевідтворення народного життя є водночас ідейною гуманістичноювірою в перетворюючу силу мистецтва, в його будівничу місію.Правдивість зображуваних людських характерів, художнямайстерність у відтворенні їхніх вчинків, емоцій —це те, чимнайбільше приваблюють читача твори Григора Тютюнника, надаючийого слову цінності тривалої, неперехідної. Той, кого він зображує,правдивий кожним своїм жестом, психологічною деталлю,найкоротшою реплікою, поглядом, виразом обличчя. Діалоги Тютюнникових героїв вражають саме природністю, влучністю,бездоганною достовірністю. І внутрішнє життя їхнєвикликає нашудовіру теж саме цими незрівнянними для художника якостями —правдивістю й природністю розвитку думки, повною відповідністюпочуття тій чи іншій життєвій ситуації.Живописець правди —в такий спосіб можна визначити і творчіпринципи письменника, і весь лад його душі, а відтак і його стиль,позначений справді яскравою індивідуальністю.Художній живопис Григора Тютюнника виникав на ґрунтінародного життя, звідси письменник черпав прикметні риси своїхгероїв, сюжети й багатство мови. Він увесь ізжиття. Якось не 9 уявляється мені Григір у ролі, скажімо, курортника або нудьгуючоготуриста на перетоптаних маршрутах, зате як легко уява малює йогодесь у вибої у товаристві шахтарів, або на фермі серед жартливихполтавських дівчат, чи в сільському клубі,де цей чубатий леґінь нічимби й не виділився з-поміж смаглявих хлопців-механізаторів, своїхземляків. Повертаючись після полтавського літа до Києва, був щоразпомітно збадьорений, привозив яке-небудь рідкісне, виловлене зживої народної мови слівце, почувалося, що чимось наснажений, згарними, видно, людьми були в нього зустрічі та розмови десь у дорозічи біля рибальського вогнища на Ворсклі або на Пслі.Він любив товариство, любив людей мужніх, веселих, і сам бувтаким, внутрішня мужність його, здавалось, не має меж, та, мабуть,тільки сам він знав, як легко його ранити, яка буває незахищенаперед болем цянібито нічому йне піддатна душа.А ще він любив слово (це ж так видноз його оповідань!), любивйого, як голос рідної землі, як поклик материзни, як те, що заповіданотобі від глибини віків, адже кожна мова —до джерело творчоїдуховності, це той запас генетичної сили й краси, що його народпередає тобі, своєму синові, щоб ти був, щоб по став німим,безголосим.Думаючи зараз про книги, що їх нам залишив Григір Тютюнник (авсе це були збірки переважно оповідань), я що раз переконуюсь утому, як багато можна сказати про життя, про свій час навіть накількох сторіночках, якщо все в них художньо доцільне, містке,значне, якщо явлений з-під пера рядок наснажений правдою, живоюобразністю, якщо мовлене слово дихає щирістю й силою почуття. Тодій так звана «мала проза» стає прозою великою і створені неюхарактери можуть ставати в ряд із образами романними.Глибиною, значністю задуму й філігранною відточеністю форми —цим насамперед виділяється класичне оповідання, і ці ж якостіпритаманні найкращим сучасним оповіданням багатонаціональноїрадянської літератури, в якій заслужено утвердилось ім’я Григора Тютюнника. У творах його пульсує гаряча кров сьогодення, тим-товони здобувають щодалі ширшу популярність, виходять у перекладахна братні мови народів Радянського Союзу, охоче їх перекладаютьтакож і в країнах соціалістичної співдружності.Григорові Тютюннику було властиве винятково серйозне ставленнядо своєї праці. Він ніс у літературу лише те, що вважав для людейукрай необхідним, те, що побачив у житті своїм зірким і проникливимпоглядом. Це був письменник, чиїх нових оповідань ми завждиждали, бо знаходили в його творах живі пристрасті, сучасніхарактери, самобутні, колоритні, що поставали справді як художнівідкриття.10 Пригадується останнє побачення з Григором Тютюнником.Пізнього зимового вечора зайшов він до мене додому після щойнопроведеної зустрічі з читачами. Був письменник незвичносхвильований, збуджений, розповідав, як гарно зустрічали йогослухачі —вчителі та студенти, признався, яке це дивовижне і вдячнепочуття, коли настає мить духовного єднання з аудиторією. Залишивмені своє читане на вечорі оповідання, воно звалося «Три зозулі зпоклоном»…Не кожному з тих, хто пише, вдається здобути визнаннясучасників. Не все з читаного залишаєглибокий слід у серцях людей.Григір Тютюнник прийшов до читачів своїх чесно, надійно, надовго.Прийшов, щоб не розлучатися.