Рецензенти книги й дослідники творчості Вишеславського у своїх відгуках про «Звездные сонеты» відзначали не тільки їхню філософську глибину, емоційність та духовну наповненість, а и новаторський підхід поета до самої форми вірша, яку він майстерно використовував, описуючи події, що вразили світ: «Прошло лишь сто, сто небольших минут, а на Земле уже иная эра, которую космической зовут»,— і тут же — розмірковування про споконвічні людські почуття та пориви, що прийшли до нас із найглибших часів:
«Видишь сад? Он твой. А я твоя навеки»…
Є в «Звездных сонетах» і один чудовий вірш, що виявився пророчим,— «Сонет моей звезды»:
У каждого своя звезда.
Об этом давным-давно от бабки слышал я и, всматриваясь в звездные края, я думал: и моя там светит где-то…
Початок шістдесятих. Цій невідомій зірці звіряв свою душу поет і шукав, дивлячись у небо: «Де ж вона?»
У жовтні 1986 р. Леонід Вишеславський одержав конкретну відповідь на своє риторичне запитання. Це було «Почесне свідоцтво» Інституту теоретичної астрономії Академії наук СРСР, який очолював у Радянському Союзі дослідження малих планет, підписане директором Інституту теоретичної астрономії С. Лавровим і першовідкривачем М. Черних. У ньому повідомлялося: «Цим свідчить, що мала планета № 2953, відкрита радянськими астрономами, одержала назву на честь Леоніда Миколайовича Вишеславського. Відтепер ця невід’ємна частина Сонячної системи називатиметься мала планета (2953) УУвНЕЗЬАУІА (Вишес- лавія)».
Народився 18 березня 1914 р. в м. Миколаєві в сім’ї інженера. 1938 р. закінчив філологічний факультет Київського університету. Під час Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом. Після війни захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук. Тривалий час був відповідальним редактором журналу «Радуга». Поет писав російською мовою.
Перші вірші були надруковані в 1933 р. у московському журналі «Молода гвардія». 1936 р. у Києві вийшла перша книжка віршів. 1938 р. і перша збірка «Здрастуй, сонце!» Збірка «Чайка» (1946) (кращі вірші фронтових років). Збірки «Подвиг мрійників» (1949), «Пісня з Дніпра» і «Молодість світу» (1951), «Шляхами правди» (1952), «Спорідненість» (1955), «Простір» (1956), «Єдність землі» (1958), «Щедрість» (1960) — вірші післявоєнного часу відтворюють трудовий ентузіазм, героїку мирної праці.
У книгах «Зоряні сонети» (1962), «Садівник» (1968), «Лоно» (1972), «Сковородинівське коло» (1980), «Сніжна весна» (1981) та ін. головна увага звернена на сучасність і моральні проблеми епохи.
Книги «Піонерська таємниця» (1950), «Марусин букет» (1953) написані для дітей.
Він є автором літературознавчих досліджень про творчість В. Маяковського, статей з питань сучасного літературного процесу, передмов до збірок молодих поетів, рецензій.
За двотомник віршів «Основа» (1974) і збірку «Поезії» (1974) удостоєний премії імені П.Г. Тичини «Чуття великої родини» (1975).
За збірку «Близька зоря» (1983) удостоєний Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Зробив переклад російською мовою твори Т. Шевченка (поеми «Мар’яна — черниця», «Царі», «Псалми Давидові» таін.), М. Ста- рицького (вірш «Дивлюсь на тебе і минуле…»), кілька сонетів
I. Франка, Лесі Українки, вірші М. Рильського, М. Бажана, П. Тичини. У його перекладі окремими книжками вийшли твори В. Ткаченко, М. Гаска, О. Сороки, В. Бровченка.
Українською мовою окремі твори Л. М. Вишеславського переклали М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, В. Бровченко, А. Кацнельсон, О. Ющенко та ін.
Член Національної спілки письменників України (1939). Помер Вишеславський Леонід Миколайович 26 грудня 2002 р.
Основні твори
1. Ветвистое дерево: Стихи.— К.: Худож. лит, 1969.— 205 с.
2. Города и годы: [Стихотворение].— М.; 1995.— 8 с.
3. Глоток времени: Новые стихи.— К.: Рад. письменник, 1970.— 71 с.
4. Грунт: Поезії різних років / [Авториз. пер. з рос.М. Рильського та ін.].— К.: Молодь, 1973.— 151 с.
5. Звёздные Сонеты и земние строфы.— К.: Дніпро, 1980.— 342 с.
6. Избранное (1987-2002).— К.: Изд. Дом Дмитрия Бураго, 2004.— 80 с.
7. Избранное: стихотворения, проза.— К.: Этнос, 2008.— 638 с.
8. Маяковський серед нас.— К.: Держлітвидав, 1960.— 133 с.
9. Нам было дано возвратиться: Стихи. Письма. Дневники. Фотографии (1941-1945).— М.: Тегга, 2005.— 100 с.
10. Николаевская колыбель: Стихи о родном городе.— К.: Голов, спеці- аліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2000.— 94 с.
II. Основа: Избранное. В 2-х т.— К.: Дніпро, 1974.
12. Река: Стихотворения.— К.: Рад. письменник, 1975.— 75 с.
13. Снежная весна: Кн. стихов.— К.: Рад. письменник, 1981.— 126 с.
14. Это — Родина моя! — К.: Молодь, 1961.— 136 с.
Життя й творчість Бориса Чичибабіна
А мне, как ветру, мало мастерства
Поет-шістдесятник, лауреат Державної премії СРСР (1990).
Справжнє прізвище — Полушин. Народився в Кременчуці, жив у Харкові. Протягом трьох десятиліть був одним із найві- доміших и улюблених представників творчої інтелігенції міста (1950-1980). Із кінця 50-х рр. його вірші в рукописах широко розповсюджувалися по всій країні. Офіційне визнання прийшло до поета тільки наприкінці життя, у роки перебудови.
Борис Чичибабін виховувався в сім’ї офіцера, закінчив школу на батьківщині Іллі Рєпіна — у Чугуєві Харківської області. Псевдонім узяв на честь двоюрідного діда по лінії матері, академіка Олексія Євгенійовича Чичибабіна, видатного вченого в галузі органічної хімії й одного із перших радянських «неповерненців». 1940 р. Борис почав навчання на історичному факультеті Харківського університету, але на початку війни був призваний на військову службу на Закавказький фронт.
1945 р. вступив на філологічний факультет ХДУ, але в червні 1946 р. був зарештований і засуджений на 5 років таборів «за анти- радянську агітацію». Можна передбачити, що причиною арешту були вірші «Мать моя посадница», де були, наприклад, такі рядки:
Пропечи страну дотла,
Песня-поножовщина,
Чтоб на землю не пришла Новая єжовщина!
У тюрмі Чичибабін написав «Красные помидоры», а в таборі — «Махорку», два яскравих образи «тюремної лірики». Ці вірші покладено на музику й співаком Леонідом («Льошкой») Пугачо- вим, широко розійшлися по країні:
Школьные коридоры, тихие, не звенят…
Красные помидоры Кушайте без меня.
50-ті рр., після повернення із таборів, починають намічатися нові теми поезії Чичибабіна. Це, перш за все, громадянська лірика, «новый Радищев — гнев и печаль», якого викликають «государственные хамы», як у вірші 1959 р. «Клянусь на знамени весёлом» («Не умер Сталин»).
Потім приєднується маловживана тема в післявоєнній поезії — співчуття пригніченим народам радянської імперії — кримським татарам, євреям, «зневаженій вольності» Прибалтики — і солідарність з ними («Крымские прогулки», «Еврейскому народу»). Ці мотиви співзвучні у Чичибабіна з любов’ю до Росії й російської мови, глибокої поваги до Пушкіна й Толстого («Рідна мова»), а також із синівською ніжністю до рідної України.
У меня такой уклон:
Я на юге — россиянин,
А под северным сияньем Сразу делаюсь хохлом.
У 60-ті pp. XX ст. світ побачили 4 збірники віршів. Але в цих книгах було чимало творів, що звучали декларативно, у дусі апофеозу. Навіть назва збірника «Плывёт Аврора» відштовхнула прихильників творчості поета.
Така втрата індивідуальності привела Б. Чичибабіна до глибокої духовної кризи. («…Уходит в ночь мой траурный трамвай»):
Я сам себе растлитель и злодей,
и стыд, и боль как должное приемлю,
за то, что всё придумывал — людей и землю.
А хуже всех я выдумал себя…
Вийшов із депресії, коли закохався.
(«Сонеты к Лиле»)
«Уход из дозволенной литературы… был свободным нравственным решением, негромким, но твёрдым отказом от самой возможности фальши». Чичибабін повертається до роботи економістом у «трамвайне управління», пише для себе й друзів. Його темами стають кохання, природа, книги.