1973 р., після виходу збірника в самвидаві та публічного прочитання вірша про «воровські похорони» Твардовського, Чичибабіна виключають зі Спілки письменників. Його відповідь така:
Нехорошо быть профессионалом:
Стихи живут, как небо и листва.
Что мастера? — Они довольны малым.
А мне, как ветру, мало мастерства.
Завдячуючи прямоті й відсутності фальші, поезія Чичибабіна в 70-80 pp. XX ст. стає відомою інтелігенції й за межами Харкова. У роки перебудови його вірші активно друкують газети і журнали.
1990 р. за книгу «Колокол» поет отримав Державну премію СРСР. Бере участь у роботі спілки «Меморіал», дає інтерв’ю, виїздить в Італію, в Ізраїль.
Але прийняти результати перебудови йому було дуже складно. Не міг змиритися з розпадом Радянського Союзу, відобразивши це у вірші «Плач по утраченной Родине».
Похорон Бориса Чичибабіна в грудні 1994 р. в Харкові був багатолюдним. На вулиці, що назвали на його честь, була відкрита меморіальна дошка зі скульптурним портретом.
Життя й творчість Леоніда Кисельова
Леонід Кисельов — феномен поетичний чи психологічний.
Я постою у края бездны И вдруг пойму сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня На украинском языке.
(Леонид Киселев)
Леонід Кисельов відомий українському читачеві на Заході з невеличкої добірки поезій та короткої біографи, надрукованої в журналі «Сучасність» (1973, 7-8) та із статті Івана Кошелівця, вміщеної в цьому ж журналі в 1981 р.
На Україні, до появи його перших українських віршів у 1968 р., ім’я Кисельова було знане тільки вузькому колу київських письменників старшої та молодшої генерації.
Народився він у Києві, в 1946 р., в родині російськомовного письменника Володимира Кисельова. Не сягнувши зеніту свого поетичного обдарування, помер у жовтні 1968 р. від недуги лейкемії, проживши всього двадцять два роки.
У кінцевому підсумку наших шукань національного поетового кореня виявляється, що мати Леоніда — єврейка. Хоч у творчій біографії будь-якого письменника це не найосновніше питання, але у випадку Кисельова така деталь важлива й може кинути більше світла на таємницю його поетичної трансформації — переходу від поезії російської до української.
Учився на факультеті іноземних мов Київського університету на перекладацькому відділенні, спеціалізуючись, здається, в англійській мові. Не зважаючи на молодий вік, він вражав усіх не тільки начитаністю й широким знанням світової літератури, але й знанням точних наук — складних правил квантової механіки, кіберенетики; міг говорити про останній футбольний матч чи найновіший закордонний фільм. Захоплювався и знав стародавнє мистецтво, мозаїки й фрески Київської Софії, цікавився примітивним мистецтвом Никифора, любив поезію Шевченка, раннього Тичини, Драча, Вінграновського, Блока, Пастернака, Гумільова, Данте, Щекспіра, Рільке й Лорки, американський джаз, українську та парагвайську пісню.
Ю. Щербак дає наступний мазок до зовнішньго й внутрішнього портрета Кисельова: «Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого веніціанця.., проте темпераментом Льоня надто відрізнявся од італійців: був малорухомий і повільний (звичайно, не на футбольному полі), слова вимовляв тихо і наче мляво…».
Коли Кисельов захворів — невідомо, але з поеми «Первая любовь!», написаної 1962 р., коли йому було шістнадцять, можна догадуватися, що в тому часі він уже хворів на невиліковну недугу. Родина, друзі и лікарі-спеціалісти докладали всіх зусиль, а польські пілоти привозили ліки з Парижа, щоб рятувати, як тоді говорили, майбутнього Лєрмонтова, Пушкіна або й Шевченка.
Почав писати російською мовою в 1959 р. Перша добірка його віршів побачила світ в 1963 р. в березневому числі московського журналу «Новый мир», головним редактором якого тоді був Олександр Твардовський,— з наступною приміткою: «Леонид Киселев, ученик 10 класса школы 37, г. Киев». «Первые стихи». Того ж року в квітневому числі журналу «Радуга» було надруковано два його короткі вірші. Вірш «Цари» в журналі «Новый мир», в якому десятикласник зневажав особу царя Петра І, ще й посилаючись на Шевченка, викликав у Києві сенсацію, а в Москві серед російської інтелігенції й академічних російських кіл — обурення й протести. Після того молодого поета перестали друкувати в російській радянській періодиці.
П’ять років пізніше, 12 квітня 1968 р., за кілька місяців до смерті Кисельова, з’явилася в «Літературній Україні», з уведенням Івана Драча, добірка його українських поезій «Перші акорди».
Посмертно виишли дві його книжки російської и української поезії — перша в 1970 р. під назвою «Стихи. Вірші» (у видавництві «Молодь»), а друга, що є доповненням першої, у 1979 р., (також у видавництві «Молодь») під двомовною назвою — «Последняя песня. Остання пісня».
24 роки по смерті він став лауреатом Державної премії імені П. Тичини, ще через два роки — членом Спілки письменників України; ім’ям Леоніда Кисельова названий молодіжний поетичний фестиваль.
Загадковим для нас лишається питання, чому молодий поет, до того ж неукраїнського роду, вирішив переключитись з російської на українську мову. Загадково воно тим більше, що цей зворот стався в часи відвертої русифікації в Україні; в часи, коли українська мова й культура стали об’єктом принижування навіть своїми, українського роду, чиновниками — республіканськими урядовцями та академіками починаючи, а сільським учителем кінчаючи.
Молодий поет виявив якщо не світоглядову заангажованість, то тяжіння серця і мислі до України вже в перших своїх російських віршах, надрукованих у 1963 р. («Цари», «Вірші про Тараса Шевченка», «Я забуду»), себто понад п’ять років перед своєю смертю. Формували його різні чинники. Писати українською мовою заохочував його батько, а в дитинстві він потрапив під вплив непокірного духу й майстерності Шевченкового вірша. Продовжував свою поетичну підготовку в середовищі прекрасних майстрів-шістдесятників: Драча, Вінграновського; знав творчість і долю популярного нонконформіста Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Голобородька й ряду інших, що впливали на нього своїми небуденними відкриттями в мові, образі, експреси, і що були для нього прикладом поетичної майстерності…
У книжці Володимира Кисельова «Веселий роман» прототип Леоніда — молодий київський поет Леон на прохання друзів прочитати свої вірші, проказав «схвильовано і палко»:
…все на свете — только песня На украинском языке.
На запит «А чому українською мовою?» Леонід відповів: «А ось цього я не вмію пояснити. Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовизначаюсь».
Аналіз вірша Леоніда Кисельова «Царі»
У березневому випуску «Нового світу» за 1963 р. під рубрикою «Перші вірші» надрукували добірку Льоні, учня. У журналі так і було зазначено: «Леонід Кисельов. Учень 10 класу ніколи № 37, м. Києва». Нечуваний випадок.
Але це не найголовніше — те, що автор десятикласник. Справа в тому, що в збірці був дуже сміливии у той час антиімперіалістичний (як сказали б нині) вірш «Царі», що закінчувався такими двома чудовими рядками:
За долгую историю России —
Ни одного хорошего царя…
І це не тільки — «ни одного хорошего царя». Юний поет дозволив собі критично написати про Петра І, посилаючись на Тараса Шевченка. Нечувана зухвалість викликала миттєву реакцію: на вірш школяра накинувся в газеті «Літературна Росія» один із провідних літературознавців, член-кореспондент Академії наук СРСР Дмитро Благий. Він заявив, що «поету-десятикласнику не годиться так писати про великі святині».
Отже, перша в житті публікація Леоніда Кисельова викликала серйозний резонанс. Сам же поет поставився до повчань «ідеологічного метра» з властивою йому іронією, і написав на свій вірш самопародію.
Вірші «Царі»-1 та «Царі»-2 (для Д. Благого) вперше були надруковані в книзі Леоніда Кисельова «Тільки двічі ми живемо», яку було видано в Києві в 90-х рр. XX ст.
Літературний рід — лірика.
Жанр — ліричний вірш.