Критика «Лісова пісня» Українка
«Лісова пісня» — це вершина драматургії, справжній шедевр української та світової літератури видатної нашої поетеси. Цей твір можна назвати винятковим, бо в ньому простежуєтеся багатство думки, поетичність образів і гармонійна єдність реальності й фантазії. За жанром «Лісова пісня» — драма-феєрія. Тут діють фантастичні постаті та реальні люди. Важливу роль відіграє природа, що виступає в драмі як найвища краса й гармонія. Грубе втручання в неї означає нищення краси та порушення гармонії, що породжує зло.
У творі Леся Українка ставить та намагається вирішити вічні питання: життя і смерті, кохання та ненависті, вірності та зради, пошуку правди і справедливості. Поетеса навіки полюбила народні легенди, пісні, які записувала її мати. Леся збирала твори народної поезії, пам’ятала слова і мелодії багатьох пісень. З глибоких яскравих вражень про рідний край, з джерел поліських повір'їв, легенд, звичаїв, пісень і народилась у 1911 році в Кутаїсі феєрія. Цей твір виношувався роками, а написаний був за два тижні. У нього поетеса вклала «цвіт душі» і вилила зі свого серця «те, що не вмирає». «Лісова пісня» вражає красою мрії, глибиною думки, музикою мови. У драмі виступають два світи: світ природи та її міфологічних істот і світ реальний, з постатями звичайних людей.
Основний конфлікт — між буденним життям і високими пориваннями душі — підпорядкований головній ідеї — боротьбі за гармонійне вільне життя, високу мрію, красу і вірність, боротьбі проти буденщини, сірості й банальності.
Головні герої — Лукаш (людина) і Мавка (міфічна істота).
Лукаш — простий поліський хлопець, від природи наділений поетичною душею та музичним хистом. Але його характер не є цілісним. Хлопцеві не вдається зберегти поетичних скарбів своєї душі. Сіра буденність робить його приземленим. Він «не може своїм життям до себе дорівнятись». Зрадивши Мавку, Лукаш стає вовкулакою. І хоча Мавка рятує хлопця, допомагає знову стати людиною, та повернути своє кохання і щастя він не може. Його талант не витримує боротьби із життєвими труднощами.
З Лукашем читач зустрічається напровесні на галяві волинського лісу. У його портреті вбачається щирість, дитяча допитливість, чистота помислів юнака. В одній з ремарок письменниця повідомляє про мистецький хист Лукаша: «З очеретів чутно голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі».
Зустріч з Мавкою, кохання до неї окрилило Лукаша. Але лицемірство, корисливість, що панують у взаєминах людей, проникли і в душу Лукаша. Недарма він засоромився при відповіді на Мавчині запитання: «Чи гарна ж я тобі?», «Хіба ти сам собі не знайдеш пари?»
Лукаш наділений притаманними лише йому мовними особливостями. У розмові з Мавкою його мова сповнена ліризму, чуттєвості. У розмові з дядьком Левом Лукаш зберігає поетичний лад мови. Спілкуючись із матір’ю, син уживає просторічні слова, діалектизми. Заразившись від своєї матері породженими віками невільницького життя упередженнями (робота і краса — несумісні; невістка в сім’ї — рабиня, гірша від наймички, і цінують її за придане), «Була надія, що віддячусь потім», — кидає він Мавці на її пристрасне благання не зневажати «душі своєї цвіту». Як іржа, врізалося це в душу Лукаша, витравлюючи любов до природи і народних казок, легенд, пісень, якими так захоплювався мудрий дядько Лев. Розрив з Мавкою й одруження з лицемірною, ледачою, духовно убогою Килиною стало торжеством приватновласницького світу. Але в останній сцені Леся Українка показує торжество краси в душі Лукаша. Звернений до власної долі монолог Лукаша перейнятий не стільки скорботою, скільки вірою у високе призначення людини, силу людського хисту, розуму, волі. Якщо образ Лукаша поставити в центрі твору, то можна стверджувати, що центральною проблемою в ньому буде боротьба за душу Лукаша. Отож Лукаш — натура роздвоєна: з одного боку — типовий поліський хлопець, а з другого — наділений від природи поетичним талантом. Біда його в тому, що він не зміг розвинути свій талант і, як каже Мавка, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись», безжалісно потоптав дивоцвіт справжнього кохання — і опинився на попелищі.
Мавка — дитина природи, лісова дівчина, яка закохується в Лукаша та йде до нього жити, залишаючи ліс, у якому минало її життя; іде до нього, незважаючи на те, що вся природа проти цього. Лісовик попереджує Мавку, що люди жорстокі, погано ставляться до природи, що вони ніколи не зможуть прийняти її за свою. Та Мавка не слухає. Піддавшись почуттям, вона іде до людей. Мавка бореться за гідність дорогої їй людини, жертвує собою заради Лукаша. Задля нього Мавка скидає своє лісове вбрання, вбирається у хатнє дрантя. Зникла поезія, залишилась буденщина. Мавка, як і Лукаш, стала невільницею.
Мавка — дитина волі. Її зрада самої себе недовговічна. Досить скинути жебрацький одяг, порвати із залежністю від Лукашевої матері — і вона знову стане вільною, рідною, жаданою в лісі.
Знову ліс розкриє для неї свою красу. Письменниця доводить, що справжнє мистецтво, красу може породжувати лише світла й чиста душа.
Бідність, сіра буденщина вбивають у людині мрію, талант, любов. Доля — це Лукашева совість, яка чинить суд над його життям. Знехтувана Лукашем, Мавка іде до його хати і перетворюється на вербу із сухим листом та плакучим гіллям. Навіть заклята у вербі, дівчина продовжує жити у звуках сопілки, шелесті листу. І знову оживе Мавка в піснях, у грі сопілки Лукаша. Мавка вічно житиме в мелодії кохання, адже вона — світла мрія Лукаша, злет його творчого духу. Трагедія кохання Мавки й Лукаша породжена розходженням між світлими мріями й буденною дійсністю. «Лісова пісня» — неоромантичний твір, тому Леся Українка показує велику прірву між реальним життям людини та її високим призначенням.
В образі Мавки втілена ідея гармонії людини і природи. В цьому образі письменниця розкрила мрію про ідеальну людину, утвердила думку, що людина — творець краси. Вона втілює ідеали: гармонійної людини, вічного людського хисту, краси, несе людству оте Лесине, «що не вмирає».
Духовне зубожіння, дисгармонію з природою письменниця розкриває в образах матері Лукаша й Килини. Ці персонажі — образи-антиподи Мавки. Першопричину людського горя, зла Леся Українка вбачає у відсутності гармонії в душі людини. Лукашева мати — рідна сестра дядька Лева. Вона, вдова, бажаючи своєму синові щастя, стала рабинею загальноприйнятої, породженої суспільством думки про власність як про єдине щастя.
Ця ж біда спіткала й Килину. Залишившись удовою з двома дітьми, вона піклувалася перш за все про те, як їх нагодувати, одягнути, як утвердити для них «авторитет» серед людей. І в погоні хоч за якими-небудь матеріальними статками, за найнеобхіднішим для існування своїх дітей вона також розгубила свої духовні скарби, а може, навіть не змогла їх і придбати за тією безперервною турботою про хліб насущний.
З великою любов’ю створено образ дядька Лева — палкого природолюба. Змальована світлими фарбами зовнішність дядька Лева гармонує з його душевною красою та з ніжною красою лісового куточка. Досвідчений дядько Лев — з тих обдарованих буйною фантазією людей, які можуть упіймати казку вітру, землі, місяця, води, пташки, дерева, трав, а силою отого мудрого слова одухотворити добро, красу чи знешкодити зло; він з тих людей, які в лісі можуть «зустріти» Лісовика й Перелесника, Мавку й Русалку, Водяника. Дуже трепетно він ставиться до столітнього дуба, прагнучи зберегти лісового красеня від сокири, заповідає поховати себе саме під ним. На жаль, споживацький спосіб життя перемагає. Дядько Лев у драмі-феєрії виконує функцію своєрідного містка між двома світами — природи і людини. А столітній дуб на галявині символізує єдність людини і природи.
Ліс у творі — це джерело творчості, краси. Недарма дядько Лев так старанно береже старого дуба- велетня, навіть відмовляється продати його купцям. Він навіть померти хоче у лісі під старим дубом: