І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя! Сам Бог поставив Супроти тебе силу невблаганну Сліпої долі. Оточив тебе Народами, що мов леви в пустині Рикали, прагнучи твоєї крови. Післав на тебе тьму таку, що в ній Брати братів не пізнавали рідних. І в тьмі з’явився хтось необоримий, Якийсь дух часу, що волав ворожо: «Смерть Україні!» Та знялась високо Богданова правиця, і народи Розбіглися, немов шакали ниці. Брати братів пізнали і з’єднались. І дух сказав: «Ти переміг, Богдане, Тепер — твоя земля обітована!» І вже Богдан пройшов по тій землі Від краю і до краю. Свято згоди Між ним і духом гучно відбулося В золотоверхім місті. Але раптом Дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат. І знов настав єгипетський полон, Та не в чужій землі, а в нашій власній А далі — розлилось Червоне море І розділилося по половині, І знов злилось докупи й затопило — Кого? Ой леле! Новий фараон Пройшов живий поміж Червоне море, Але козак з конем пропав навіки. Співай, радій, ненависна чужинко, Бий в бубон і лети в танок з нестями, Кінь і їздець в Червонім морі згинув, Тобі зостався спадок на прикраси, Бо зносиш ти України клейноди, Святкуючи над нею перемогу. Такий для нас був вихід із Єгипту… Немов потоп. Заграло і ущухло Червоне море, висохло, й осталась Безрадісна пустиня після нього. І став по ній блукать новий Ізраїль, По тій своїй землі обітованій, Немов якась отара безпричальна. З отарою блукали й пастухи, Вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем. Коли ж у їх з’являвся дух величний, Що вогняним стовпом палав у тьмі, А вдень ішов мов туча грізно- біла, — Вони не вірили своїм очам, І врозтіч розбігались манівцями, І попадали ворогам в полон.
…Чи довго ще, о Господи, чи довго Ми будемо блукати і шукати Рідного краю на своїй землі? Який ми гріх вчинили проти Духа, Що він зламав свій заповіт великий, Той, взятий з бою волі, заповіт?
Так доверши ж до краю тую зраду, Розбий, розсій нас геть по цілім світі, Тоді либонь журба по ріднім краю Навчить нас — де і як його шукать. Тоді покаже батько свому сину На срібне марево удалині. І скаже: «Он земля твого народу! Борись і добувайся Батьківщини, Бо прийдеться загинуть у вигнанні Чужою-чуженицею в неславі».
І, може, дасться заповіт новий, І Дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер? Як маємо шукати Свого народу землю? Хто розбив нам Скрижалі серця, Духа заповіт? Коли скінчиться той полон великий, Що нас зайняв в землі обітованній? І доки рідний край Єгиптом буде? Коли новий загине Вавилон? /**(1904)**/ Тверда, переконлива віра в людину, в її високе покликання, торжество християнських істин — головний рушій творчості геніальної дочки українського народу. Те, що колись спекулятивно охрещували як революційність, насправді було палким прагненням якнайскорішого утвердження справжніх моральних цінностей як у конкретно взятій людині, так і в суспільстві загалом.
Ця переконаність не була декларативним проповідуванням догм, а грунтувалася на знанні Духа, що відкривається лише обраним раз на сто років.
** /*Як я умру, на світі запалає*/ /*Покинутий вогонь моїх пісень,*/ /*І стримуваний пломінь засіяє,*/ /*Вночі запалений, горітиме удень.*/ /**Леся Українка.**/
** Се талант наскрізь мужній, хоч не позбавлений жіночої грації і ніжності… Її поезія — то огнисте оскарження того гніту сваволі, під яким стогне Україна. /**І.Франко.**/
** Інтереси Лесі Українки були дуже широкі: поезія, драматургія, проза, літературна критика, публіцистика, історія, етнографія й фольклор, музикознавство. В усіх цих різноманітних ділянках духовного життя україн-ського народу вона стояла на рівні передових ідей свого часу. /**.Білецький.**/
** Її твори були не для загального розуміння і вподобання. /**О.Пчілка.**/