– Тікать не треба.
– Як?
– А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так – я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…
– Діти ж маленькі у його… жінка.
– А друге те, що мені нема для чого й тікать: все одно оправдають. Се, що я не втік, буде ще один доказ, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?
– Ну да, але ж…
– «Але ж!» – перебив Андрій.- У суді, аби щось представив такого, як се, то й оправдають.
– А як засудять?
– Плювать я на їх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?… А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді, та й герехт.
– А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то, може…
– Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став,- саркастично всміхнувся Андрій.- Ну, так я ж його не боюсь.
– Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора,- нахкливши голову, тихіше додала Мотря.
– Хм… милувались… І все-таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п'яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам не напроситься – побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде сидіть тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на його… буде одвічать за «буйство і покушеніє на грабіж». Смотритель казав…
– Через тиждень? – перепитала Мотря.
– А що, тобі жаль? Так чого ж – просю ж тебе – украдь хоч у сієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся – і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль!…
Мотря промовчала.
– …Та що похилилась?… Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!
– Скучила! – піднявши голову, привітно дивлячись на його, прошепотіла Мотря.
– І за Ільком скучиш? Мотря почала кутаться:
– А ще довго до суда тобі?
– Та ти зуби не заговорюй,- мимоволі всміхнувся Андрій,- а говори те, що питають.
– Та я не чула зовсім, що ти говорив.
– Ех! Не чула…
– Холодно, Андрію, уся змокла… Я вже піду…
– Убирайсь к чорту,- чого ж стоїш?
– Ну, то я зостанусь,- ти сердишся…
– Йди, йди…
– Ні, ти сердишся… Скажи, що не сердишся…
– Та йди, простудишся. Прощай.
– Прощай. А завтра прийти?
– Як хочеш,- зачиняючи вікно, сухо відповів Андрій і, наче зачепившись, возивсь коло защіпки.
– Я прийду.
– Приходь,- байдуже муркнув він і защіпнув вікно. Мотря ще трохи постояла, подивилась на вікно, зітхнула і, щільніше закутавшись, тихо пішла в темний, глухий переулок.
І дійсно, через тиждень Ілько вже сидів у камері «срочних» між штундарями, посадовленими за збірки, дрібними злодіями і буянами. Зараз же він звелів усім поділиться грішми, побив одного, що хотів із ним змагаться, посидів три дні в карцері, але, вернувшись, повитягав уночі гаманці у багатих, поділив рівно на всіх і напоїв усю камеру квартою монопольки, яку невідомо де роздобув. Дозорці, та й сам смотритель, наче нічого не бачили, не бажаючи через якийсь час мати собі страшного ворога на волі.
А ще через тиждень вводили в ворота Мотрю, закутану, з дитиною на руках, трохи бліду, але через се ще кращу. В той саме час Андрій сидів на призьбі. Побачивши її, він спершу зблід, потім почервонів, знов зблід і, не міняючи пози, з ненавистю буркнув, як вона порівнялася з ним, весело посміхаючись до його:
– У! Паскудо!… Мовчала! Прибігла-таки за Ільком!
– Ба за тобою! – радісно дивлячись на його й наче чекаючи сього питання, жваво відповіла Мотря. Але Андрій вилаявся, зціпив зуби, одвернувсь, пішов у камеру й п'ять день не показувавсь. А як виходив на хвилину,- до Мотрі не заговорював. Коли вона винувато, благаючи його, зачіпала, він тільки лаявся зневажливо й наче недобачав її. Мотря зблідла, схудла, благала його через сторожів, простоювала цілими вечорами під вікном його камери, а з Ільком і не говорила, навіть раз вирвалась і плюнула, як той хотів обнять її. Андрій змилувався – і звеселіла Мотря: заспівала, засміялась, обцілувала Іваська і на другий день уже жартувала і сміялась до Ілька. Знов змінивсь Андрій, але вже не ховавсь у камері, не тікав од розмов із Мотрею, тільки говорив із нею так холодно, так якось по-чужому, дививсь на неї так чудно, що Мотрі з нмм було і важко, й ніяково, а на самоті якось пусто, нудно і сумно, до смерті сумно. Знов почались благання, знов Ілько остогид, знов усміхнувсь «по-рідному» Андрій,- і знов звеселіла Мотря, тільки вже при Андрієві розмовляла з Ільком без сміху, без жартів,- без Андрія ж пильнувала, щоб усе знали тільки вона та Ілько. Ілько ж хоча й всміхавсь до Андрія і сам заговорював до його,- при Мотрі махав кулаками і… щиро задавався.
Видався теплий, ясний день, один із тих днів, коли літо наче виривається з мокрих, холодних обіймів осені, спішить попрощаться з людьми, всміхнуться тепло-ласкаво востаннє й покориться долі. Соице гріло-пекло, грало в калюжах, що займали трохи не півдвора, жваво цвірінькали горобці, тріпались кури, лазила по дворі свиня з поросятками, тільки дерева оголені якось сумно виставляли з саду голі свої віти та тужливо хитали вершечками. З камер повисипали арештанти, порозсідались біля дверей, повиносили койки з тоненькими сінниками, порозвішували мокрі спідниці, сорочки, онучі; дехто стиха заводив пісні, дехто борюкався, а дехто прямо сидів, грівся і смаковито хмуривсь на сонце. Навіть Степан, старий дозорець,-«соцаяліст», як звав товариш його Гаврило за те, що той не постив у Петрівку, їв у неділю до звону, не хотів читать ані букви з Біблії і не любив багато балакать,- навіть Степан виліз із темної сторожки, сів на коридорі, надів окуляри і став читать «Путешествие по реке Оранжевой й ея притокам», що вже років зо три, як він його почав читать. Біля тину, проти сонця, на койці сидів старий Дем'ян, ватажок штундарів, із симпатичним лицем і добрими очима дідочок. Поруч сиділи «брати» його, себто одної з ним віри дядьки,- один рудий, бородатий, огрядний; другий носатий, чорний і худий. Проти їх, на другій койці, сидів Гаврило, «челаєк з понятієм» – високий, худий й тонкий, схожий, як сам про себе не без гордощів казав, на святого Антонія, чудотворця Печерського. Гаврило не пропускав ні одної церковної служби, харчувався самою цибулею і житнім хлібом і в розмові закидав «по-вченому». Біля Гаврила, примостившись на цеглинах, писав на койці листа худенький чоловік, старанно виводячи букви, поводячи за рукою кінчиком висунутого язика і через кожні три хвилини повертаючись до Гаврила за порадою. Далі, ступнів на три, на голоблях тачки, сиділа Мотря, а на самій тачці, пацаючи ногами і вставляючи іноді й своє до балачки, прибраний і веселий Ілько.
Зайшла релігійна суперечка. Дем'ян говорив спокійно, навіть весело. Гаврило іронічно всміхався, худий деколи додавав свого гострого і «з перцем» слова; рудий, добродушно розтягнувши рота в усмішку, однаково пильно слухав і Дем'яна, і Гаврила і однаково, як видно було, не розумів ні того, ні другого, але самий процес суперечки, очевидячки, йому страшенно подобався. Серед двору, махаючи шапкою, посвистуючи, ганяв смотрительських голубів Андрій, похмуро часами поглядаючи на Ілька й Мотрю.
– Ха-ха-ха! – зареготався Гаврило, одкинувшись назад.- Так по-вашому виходить, що церкви не нада?! Ето – факт!… Ха-ха-ха!… Ну, а де ж, приміром сказать, должни нахадиться усякії богослужебниї вещі, ну, сказать, чи чаші усякиї, чи… ну, хоча б і чаша? Де, по-вашому!
– Будлі-де,- усміхнувся Дем'ян,- можна і в скриню покласти.
– Ето, значить, там, де штани, сорочки. Ха-ха-ха! Там і воші, і блохи…
– Воші теж од бога.
– Ну!
– Хоча чаші перед службою миються перед усіма так, щоб усі бачили. А що роблять ваші попи, ви не знаєте. От що!
– Хто ж то миє? Піп ваш?
– У нас попів нема, а миє той, хто у той раз службу служить.