Краса і сила – Володимир Винниченко

– Чи не випали? – поблідши, встала жінка і почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.

– Нема! Ой господи! – скрикнула жінка. Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.

– Та я ж у сю кишеню поклав,- розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, що пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі і озиравсь навкруги.

– Се ж от сей витягнув у його! – обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв зі стола картуз.

– Ні, господін, підождіть трохи,- схопив його за руку Семен,- я той…

– Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей. В пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.

– Люди добрі! – скрикнула жінка.- Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші… Тепер і за пиво нема чим заплатити.

– Ви, Ілько, послушайте, – затурбувався Мошко,- може, єжелі ви взялі… Мінє какоє дєло, нехай мінє за пиво… Я в паліция…

– Та якого вам чорта! – повертаючись іти, крикнув Ілько.- Не бачив я ніяких грошей. У його їх і не було.

– Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, сей йолоп тобі ж і показував! – закричала жінка.

– Такі гроші! – тихо, але виразно промовив Семен.

Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на се, і повернувся.

– Нєт, позвольте,- викрикнув Мошко і ухвативсь за Ілька,- так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за паліцейським!

– Оддай гроші! – зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.

– Авжеж, оддай… Що ж се! – почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.

– Оддай гроші!! – заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір, наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров'ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.

– Повбиваю!! – хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою зі стола пляшку. Але не встиг він й вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.

– Тепер бийте його!! – крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги. З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом з ним.

– Держіте, держіте! Я одберу у його дєньгі!… Вот, вот оні! – вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров'ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до його. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось вкусив, когось пацнув, рвонувся й, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.

V

Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі, тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом жидівська балагула та звощик розіб'є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче казиться – то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче, й сипне, і сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно; безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.

Ледве блищить лампочка в камері «слвдствєнних» сонгородського «арестнаго помєщенія». Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: «Краля зверху!», «сімка хвалить», «запиши хвальону», «вино – козир»; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.

По темних кутках сплять.

Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: «Без мене грайте»,- і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.

– Ти, Мотре? – одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.

Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.

– Я. На…

Андрій простягнув руку крізь грати і взяв невеличкий клуночок.

– Там десяток пиріжків і курка,- додала Мотря.

– Добре… Чого вчора не прийшла?

– Ти сердишся?

– Я питаю, чого вчора не прийшла,- сухо прошепотів Андрій.

– Не можна було.

– Не бреши!

– Ну, от, «не бреши»! Батька не було до півночі, дитина сама, а я от се побігла б до тебе.

– Де ж батько був?

– На «роботі».

– Де?

– Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?

– Знаю. Багато?

– Рублів на п'ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.

– А! Он що!… Хм…- злісно всміхнувся Андрій, – Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю… Мотря мовчки нахилила голову.

– Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом'яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?… Чого ж мовчиш, суко! – грізно прошепотів Андрій.- Похвались же!

Мотря мовчала.

– Говори ж!… Може, вже рушники подавала?

– Ну, от ще! – підняла голову Мотря і знов нахилилась.

– Гляди, гадино! – зціпив зуби Андрій.- Обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб'ю. Чуєш? Уб'ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!

Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.

– Не змерзла? – помовчавши, буркнув Андрій.

– Ні.

– Що? Та підніми голову, чого нахилилась?

– Не змерзла, – промовила Мотря й несміло подивилась йому в очі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, «вино світить» і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.

– Не бачила Никодима?

– Бачила.

– Що, не говорив нічого?

– Про тебе?

– Ну, да.

– Лається… Нащо ти його так?… Бідує страшно.

– А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! – зі злістю прошепотів Андрій.

– Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.

– Бреше, гад! Ти знаєш, як усе се було?

– Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…

– От то, нехай не задається і знає, кого зачіпає!

– Як же се вийшло?

– Так він каже, що й не лаяв?

– І не думав, каже.

– Гм… Іш, мурло прокляте!

– А лаяв?

– Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І от то раз причепився до мене, щоб у камору йшов. «Ще рано,- кажу,- не піду!» -«Ну, не розказувать!» Я й вилаяв його… Він зо всеї сили – трах! – у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: «Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобі. Знай, кого бить!» – «Плювать,- каже,- я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах – тьху!» Ну, добре, нехай так, побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А от то в той понеділок кажу йому: «Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню,- мене тут пускають,- поставлю, кажу, півкварти». Попросив він,- пішли. Прийшли до Васьки,- знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п'яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: «Так і так, ваше благородіє, надзиратель Нікодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п'яний і не сполняєть своєй служби. Я мог би утікти…» Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом – і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!

– І ти не втік? – похопила Мотря.- От то! Чого ж ти?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: