– Та уб'єш!… Хіба ж можна так? – одступив трохи Ілько.
– Не твоє діло!
– Та про мене! – здвигнув Ілько плечима, нахиляючи голову набік і махнувши рукою.- Вб'єш, сам одвічать будеш.
– Ха-ха-ха-ха! Заступивсь, заступивсь! – зареготала Мотря і, схопившись, підбігла до Ілька.- Так ось же тобі, тьху! тьху! тьху у саму твою гарну морду! Тьху на тебе! «Я заступлюсь!», каже. Ха-ха-ха! Ти?! Проти його?! У, паршивий, нікчемний! Тьху! Ось тобі, о, на!
– Ну, ти…- одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько.- Бо як дам…
– Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!… У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він – гарний, а ти – рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! – і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.
– Скажена баба, їй-богу! – ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.
– Підеш завтра на ярмарок? – помовчавши трохи, спитав Ілько.
– Небезпремінно. А ти? – підвів голову Андрій.
– Та хто його зна…
– Гайда вдвох!
– Чого?
– Поможеш мені.
– Та у тебе ж Остап є.
– Та ну його к бісу – самого Остапа: він або спить, або п'є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?
– Та хто його зна… їй-богу…- зам'явся Ілько.
– «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й «робота» ж яка:
підійшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний хлопець!
– Та я розумію, чого ж,- образившись трохи, промовив Ілько,- що ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму, побачив, узяв – та й герехт!… Або як що – в морду, в ухо…
– А потім побачили, взяли – і в тюрму. Так?
– Ну!…
– От то-то ж бо і є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем – і йди в пивну, і не одвічаєш!
– Та воно так,- згодився Ілько,- коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?
– Ну, як-таки не повірить! Мурло дурне, зрадіє…
– Ну, да, зрадіє… А як його з їм балакать?
– Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…
– Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить жида – палив; чи розбить кого – бив. А се, приставляться… Не можу!
– Скажи, що не хочеш,- усміхнувся Андрій.
– Ну, от ще! Змовкли.
– Чого то вчора до тебе батько твій приходив? – трохи згодом промовив Андрій.
– Та звісно, чого! – засміявся Ілько.- Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.
– Ну?
– Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.
– А він?
– «Так вони,- каже,- не грабують».- «І я,- кажу,- не грабую».-«Брешеш,- каже,- ти,- каже,- тим і живеш!»-«Ба ні,-кажу,- як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і зі слабого і бідного, а я з бідного не деру…»
– Бо чортма того драть! – хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.
– Ну, да! – зареготався Ілько.- На чорта мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?…
– Хоча бідного все-таки жаль…
– Та ну да, жаль! – підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія.- Звісно, бідний – що? Зараз заплаче…
– Ну, а батько ж що?
– Та що? «За се,- каже,- на тім світі з тебе будуть шкуру драть».-«Еге! – кажу.- До того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?»
– А він що?
– Плюнув та й пішов додому.
– Ну, да,- почав Андрій,- то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б'ють. А ти ще й б'єш.
– Ну, що там! Ударю раз, два…
– Ого! Добре раз, два,- засміявся Андрій,- а як тому ковбасникові щелепи звернув?
– А чого ліз? – зареготався Ілько.- Я йому…
– Бач, якби ти робив так, як я,- перебив Андрій,- не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…
– Ну да,- муркнув Ілько.
– А то ти і змалечку усе б'єшся. І тобі достається. Пам'ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.
– То коло Хаїмовського?
– Еге ж.
– Ну, так їх же було з трийцятеро, а я сам.
– Та то все одно, а вбили б.
– А вбили б, гаспиди! – зареготавсь Ілько.- Якби не підскочив ти, убили б!
– А як хлопцями ще були,- підхопив Андрій,- то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та і в школі…
– А як на ставу? Жиденята? Та і в школі… А як зі школи з тобою тікали, пам'ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур'ян. А знаєш, тоді якось веселіше було! – оживився Ілько.- Бувало, пам'ятаєш, цілий день на річці… товариші…
– Хм!…- гірко усміхнувся Андрій.- То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема… Ех!…
– Та чудний ти, їй-богу, Андрію! – винувато глянув Ілько.- Хіба ж я не хочу?
– Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.
– То тільки, говориш, підговорювати у пивну?
– Більше нічого! Там уже я сам з Гришкою.
– Та я піду… А десятка ж буде?
– Як удачна робота буде, то й дві дам!
– Ну?!
– Їй-богу! Так обіцяєш?
– Обіцяю.
– Їй-богу?
– Їй-богу.
– Ну, гляди ж! – встав Андрій.
– О! Куди ж ти? Посидь іще, побалакаєм. Усе згадалось…- Встав і Ілько, кисло витягнувши лице.
– Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?
– Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…
– Ну, гляди! Прощай!
«А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай»,- виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов улицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.
На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удовця-звощика, гіркого п'яниці, приятеля Ількового і Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, зобачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.
– Болить і досі? – тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.- Дуже болить? – ще тихше спитав Андрій. І в тихому сьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі очі її налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Сі очі, що налилися слізьми, сі горді губи, що скривились по-дитячому, се уривчасте хлипання, се тремтіння тіла, се тяжке ридання Мотрі – тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в якої він ніколи не бачив і не думав побачить сих сліз, сих скривлених губ,- се все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки якось, піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався піднять її голову, одтулить од лиця її руки, заспокоїть, потішить. І вже як ридання стали стихать, а руки перестали давить його шию, він зміг пробурмотать: