Іван Франко - Мойсей

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_franko_moysey.docx)Ivan_franko_moysey.docx46 Кб1893
Скачать этот файл (Ivan_franko_moysey.fb2)Ivan_franko_moysey.fb293 Кб1796

Іван Франко

Мойсей

Поема

Пролог

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

 

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

 

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

 

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

 

Тебе скував і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш не судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

 

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов'ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

 

Задарма край твій весь политий кров'ю

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров'ю?

 

Задарма в слові твойому іскряться

І сила, й м'якість, дотеп, і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

 

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

 

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

 

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!

 

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

 

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом,—

Не нам тебе провадити до бою!

 

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

 

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

 

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

 

Твойому генію мій скромний дар весільний.

 

Д[ня] 20 липня 1905

 

***

І

 

Сорок літ проблукавши, Мойсей

По арабській пустині

Наблизився з народом своїм

О межу к Палестині.

 

Тут ще піски й червоні, як ржа,

Голі скелі Моава,

Та за ними синіє Йордан,

І діброви, й мурава.

 

По моавських долинах марних

Ось Ізраїль кочує:

За ті голі верхи перейти

Він охоти не чує.

 

Під подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

 

Що чудовий обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Вже ось-ось за горою блистять,—

З них ніхто не йме віри.

 

Сорок літ говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

 

Сорок літ сапфіровий Йордан

І долина пречудна

Їх манили й гонили, немов

Фата-моргана злудна.

 

І зневірився люд, і сказав:

«Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать!

Чого ще ждать? І доки?»

 

І покинули ждать, і бажать,

І десь рваться в простори,

Слать гінців і самим визирать

Поза ржавії гори.

 

День за днем по моавських ярах,

Поки спека діймає,

У дрантивих наметах своїх

Весь Ізраїль дрімає.

 

Лиш жінки їх прядуть та печуть

В грані м'ясо козяче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

 

Та дрібна дітвора по степу

Дивні іграшки зводить:

То воює, мурує міста,

То городи городить.

 

І не раз напівсонні батьки

Головами хитають.

«Де набрались вони тих забав? —

Самі в себе питають.—

 

Адже в нас не видали того,

Не чували в пустині!

Чи пророцькі слова перейшли

В кров і душу дитині?»

 

II

 

Лиш один з-поміж сеї юрби

У шатрі не дрімає

І на крилах думок і журби

Поза гори літає.

 

Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

 

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

 

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю спровадив рабів

Із тіснин передмур'я.

 

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

І вітхнення, й екстази.

 

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню зневіри.

 

Та тепер його голос зомлів

І погасло вітхніння,

І не слухає вже його слів

Молоде покоління.

 

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху — се казка;

М'ясо стад їх, і масло, і сир —

Се найвищая ласка.

 

Що з Міцраїм батьки і діди

Піднялись до походу,

На їх погляд, се дурість, і гріх,

І руїна народу.

 

Серед них Авірон і Датан

Верховодять сьогодні;

На пророцькі слова їх одвіт:

«Наші кози голодні!»

 

І на поклик його у похід:

«Наші коні не куті».

На обіцянки слави й побід:

«Там войовники люті».

 

На принади нової землі:

«Нам і тут непогано».

А на згадку про божий наказ:

«Замовчи ти, помано!»

 

Та коли загрозив їм пророк

Новим гнівом Єгови,

То йому заказав Авірон

Богохульні промови.

 

А на зборі Ізрайля синів,

Честь віддавши Ваалу,

Голосистий Датан перепер

Ось якую ухвалу:

 

«Хто пророка із себе вдає,

І говорить без зв'язку,

І обіцює темній юрбі

Божий гнів або ласку,—

 

Хто до бунту посміє народ

Накликати, до зміни

І манити за гори, настріть

Кінцевої руїни,—

 

Той на пострах безумцям усім

Між отсим поколінням

Най опльований буде всіма

І побитий камінням».

 

III

 

Вечоріло. Поменшала вже

Цілоденная спека,

Над горою край неба палав,

Мов пожежа далека.

 

Наче дощ золотий із небес,

Полила прохолода;

Починається рух у шатрах

Кочового народа.

 

Звільна, плавно ступаючи, йдуть

Кам'яними стежками

Чорноокі гебрейки бичем

З глиняними збанками —

 

Із збанками на головах, ген

Під скалу до криниці,

А в руках їх мішки шкіряні,

Щоб доїти ягниці.

 

Старші діти по голім степу,

Наче зайчики, грають,

В перегони біжать і кричать

Або з луків стріляють.

 

Де-де чути квиління з шатра

Або регіт дівочий;

Там хтось пісню заводить сумну,

Наче степ у тьмі ночий.

 

Та ось старші, батьки та діди,

Із наметів виходять

І по горах, по голім степу

Скрізь очима поводять:

 

Чи не видно ворожих їздців

Де за жовтим туманом?

Чи не котить де південний біс

Пісковим гураганом?

 

Ні, спокій! І розмови пішли

Ті звичайні, сусідські:

Щораз менше в ягниць молока,

І ягнята ось тільки.

 

Навіть що для ослиць не стає

Будякової паші!

Доведеться кудись кочувать

На пасовиська кращі.

 

Авірон радить край Мадіам,

А Датан іще далі.

А Мойсей? Той замовкне, мабуть,

По вчорашній ухвалі.

 

А втім, в таборі гомін і рух,

Біганина і крики;

Із шатрів вибігає народ

І малий, і великий.

 

Що таке? Чи де ворог іде?

Чи впав звір у тенета?

Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа

Із свойого намета.

 

Хоч літа його гнуть у каблук

Із турботами в парі,

То в очах його все щось горить,

Мов дві блискавки в хмарі.

 

Хоч волосся все біле як сніг,

У старечій оздобі,

То стоять ще ті горді жмутки,

Як два роги на лобі.

 

Він іде на широкий майдан,

Де намет заповіту

Простяга свої штири роги

В штири сторони світу.

 

В тім наметі є скриня важка,

Вся укована з міди,

В ній Єгови накази лежать,

Знаки волі й побіди.

 

Та давно вже не входить ніхто

До намету святого,

Його жах стереже день і ніч,

Мов собака порога.

 

Але камінь великий лежить

Край намету до сходу:

З того каменя звичай велить

Промовлять до народу.

 

На той камінь зіходить Мойсей —

І жахнулися люде.

Та невже ж волі всіх на докір

Він пророчити буде?

 

І прийдеться розбить, розтоптать,

Як гнилую колоду,

Кого наші батьки і діди

Звали батьком народу?

 

Ось між чільними вже Авірон

Червоніє з досади,

А середнім щось шепче Датан,

Лихий демон громади.

 

IV

 

«Вчора ви, небожата мої,

Раду радили глупу;

Се хотів я сказать вам тепер

Замість першого вступу.

 

Ухвалили печать наложить

На язик мій, на душу,—

Тож тепер вам усім вперекір

Говорити я мушу.

 

Зрозумійте й затямте собі,

Ви, сліпців покоління,

Що, як зглушите душу живу,

Заговорить каміння.

 

Вчора ви сприсяглися свій слух

Затикать на промови,

Не мої, не тих глиняних уст,

А самого Єгови.

 

Бережіться, а то він до вас

Заговорить по-свому,

Заговорить страшніше сто раз,

Як в пустині рик грому.

 

А від слів його гори дрижать

І земля подається,

Ваше серце, як листя в огні,

Зашкрумить і зів'ється.

 

Вчора ви прокляли всякий бунт —

І кляли його всує,

Бо напроти тих глупих проклять

Ваше серце бунтує.

 

Бо в те серце Єгова вложив,

Наче квас в прісне тісто,

Творчі сили,— ті гнатимуть вас,

У призначене місто.

 

Вчора ви уважали спокій

Найблаженнішим станом;

Та чи радився ум ваш при тім

З вашим богом і паном?

 

Чи то він для спокою призвав

З міста Ур та з Гаррана

Авраама і плем'я його

На луги Канаана?

 

Для спокою їх потім водив

По йорданськім поділлю?

Семилітнім їх голодом гнав

Аж над береги Нілю?

 

Якби хтів вас в спокою держать,

Наче трупа у крипті,

То ви й досі, як сірі воли,

Гнули б шиї в Єгипті.

 

Тим-то буду до вас говорить

Не від себе, а владно,

Щоб ви знали, що з богом на прю

Виступать непорадно.

 

Бо Єгови натягнений лук,

І тятива нап'ята,

І наложена стрілка на ній —

І то ви є стріла та.

 

Як стріла вже намірена в ціль,

Наострена до бою,

Чи подоба стрілі говорить:

«Я бажаю спокою?»

 

А що вчора ви тут присягли,

На подобу жіноцтва,

Більш не слухать обітниць моїх,

Ні погроз, ні пророцтва,—

 

То навмисно про все те до вас

Побалакати хочу:

І обітницю дам, що прийде,

Погрожу й попророчу.

 

І ви мусите слухать, хоч злість

Вб'є вам жало студене.

Рад я знать, чия перша рука

Підійметься на мене!..

 

V

 

Зареклися ви слухати слів

Про Єговину ласку,

Тож, мов дітям безумним, я вам

Розповім одну казку.

 

Як зійшлися колись дерева

На широкім роздоллі.

«Оберімо собі короля

По своїй вольній волі.

 

Щоб і захист нам з нього, і честь,

І надія, й підмога,

Щоб і пан наш він був, і слуга,

І мета, і дорога».

 

І сказали одні: «Вибирать —

На одно всі ми звані.

Най царює над нами вовік

Отой кедр на Лівані».

 

І згодилися всі дерева,

Стали кедра благати:

 

«Ти зійди з своїх гордих висот,

Йди до нас царювати».

 

І відмовив їм кедр і сказав:

«Ви чого забажали?

Щоб покинув я сам ради вас

Свої гори і скали?

 

Щоб покинув я сам ради вас

Блиски сонця й свободу,

Бувши вольним — пустився служить

Збиранині народу?

 

Ви корону мені принесли?

Що мені се за шана!

Я й без неї окраса землі

І корона Лівана».

 

І вернулися всі дерева,

Стали пальму благати:

«Ти між нами ростеш, нам рідня,

Йди до нас царювати».

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: