Аналіз твору

Павла Тичини "О панно Інно"

1915 р.

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: інтимна (любовна).

Провідний мотив: нестерпна туга за втраченим коханням, поєдна­на зі світлим спогадом про нього.

Віршовий розмір: ямб.

Літературознавці про вірш. Спробуємо розгадати асоціативний ланцю­жок твору (звичайно, це лише одне з можливих прочитань). Ще в ранній юності Тичина романтично закохався одночасно у двох чарівних сестер Полю та Інну — доньок чернігівського поета Івана Вороньківського. У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятиліт­ній семінарист П. Тичина. Особливо запала в серце поетові Поля. Але вона не відповіла взаємністю. Ця нерозділена любов стала одним з найболючі­ших потрясінь молодої митцевої душі. І ось через якийсь час поет, можли­во, побачив на вулиці дівчину, чимось схожу на Інну. Одразу ж у серці за­вирували спогади, що лягли на папір у відповідних асоціативних образах. «Я — сам» — відчуття внутрішньої порожнечі після розриву з коханою. Але як пов’язати з мотивом вірша образи «вікно, сніги»? Вікно, вочевидь, асоціюється з розлукою: у вікно дивляться вслід дорогій людині, що іде геть, у вікно виглядають цю людину. Сніги — це холод на душі, смерть.

Для характеристики своєї закоханості ліричний герой добирає неологіз­ми, аби підкреслити унікальність свого кохання, його первозданність, несхожість на будь-чиє ще. Чому ж «дитинно»? Бо саме для дитини най­більш характерні наївність, щирість, захват. «Злотоцінно», тобто цінувала­ся ця любов вище за будь-який скарб. Далі ліричний герой запитує себе, чи була то справжня любов. Проте ланцюжок асоціацій швидко розгорта­ється і манить за собою (відповідь на це запитання буде дана лише остан­нім словом вірша). Пригадується атмосфера того давнього кохання, воно асоціюється з красою різнобарв’я, з тонкощами аромату квітучого лугу. А цей уже образ (кохання — квітучий луг) підказує висловити думку про неповторність і скороминущість спалаху почуття в такій інакомовній фор­мі — «Любові усміх квітне раз — ще й тлінно». Після згасання ж спалаху любові особливо разюче відчувається самотність, безнадія, фатальність іс­нування, це відчуття митець увиразнює рефреном «сніги, сніги, сніги…» (В.Пахаренко).