Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.docx)Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.docx40 Кб1842
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.fb2)Tyutyunnik_grigir_oddavaly_katryu.fb282 Кб1096

Григір Тютюнник

Оддавали Катрю

Пізньої осені, як листя в садах уже опало й зосталося тільки набузку та на вершечках тополь, а далеко над голими полями часомзасинювало хмари, мов на сніг, до хутірського лавочника Степана Безверхого приїхала з Донбасу наймолодша з трьох дочок Катря йоголосила, що виходить заміж. Катря пробула в Донбасі десь ізпівроку —працювала в шахтарській їдальні чи то буфетницею, чи то 132 офіціанткою,—отже, ніхто в хуторі, де все і про всіх знають, несподівався, щоб вона отак швидко знайшла собі пару.Батьків та доччина звістка не дуже втішила, проте й не засмутилавкрай, бо підхожих женихів серед хутірських хлопців було нерясно, а Катрі повернуло вже на третій десяток —як не шкода, а оддавати жколись треба. Розпитували тільки, коли та де буде весілля, ким працюємайбутній зять та який він із себе. Катря втомлено відповідала, щовесілля бажано було б справити наступної неділі тут, на хуторі, бо тутїй веселіше буде —серед своїх як-не-як, що обранець її працює нашахті інженером-економістом, а про те, який він із себе, сказала:—Приїде,— йому шахта дає«Волгу» на два дні,—самі побачите.Мені подобається. А вам... Вам же, тату й мамо, з ним нежити.Лагідненько сказала, одначе зтакою недівочою печаллю в очах, щобатьки зрозуміли: який би той хлопець не був, а розраювати дочку чизволікати з весіллям не слід...Катрю поклали спати у світлиці на її щедівоцькому ліжку з гороюподушок —мало не врівні з мальованим килимом на стіні. На томукилимі зі старої баєвої ковдри заїжджий маляр утнув синє круглеозеро, двох довгошиїх лебедів, що цілувалися дзьобами, і все теобсадив великими червоними й жовтими квітками —теж круглими.У світлиці було чисто й затишно, як буває тільки в хатах, де несини, а дочки. На стінах, запнуті рушниками, висіли портрети всіхтрьох Степанових дівчат —тонколиких, кучерявих, з трошкинаполоханими очима: видно, що фотографувалися уперше в житті.Вони були схожі одна на одну, як близнюки, може, тому, щофотограф-портретист із Полтави підмалював їхні брови усім однаково —рівно.Катря блукала поглядом од портрета до портрета, замріяноусміхалася, тоді сказала до батька й матері, що рядочком сиділи налаві проти ліжка й журно дивилися на дочку:— Він нічого. Тільки строгий і неговіркий. Ви, як він приїде, недуже з ним розбалакуйте, бо ще щось не так скажете...

Це я прошу.Степан на те промовчав, тільки метушливіше, ніж завжди, обмацавкишені, шукаючи цигарок, а Степаниха сказала тихо:— Та що ж ми —вороги своїй дитині? Якось догодимо.Коли дочка задрімала, старі тихо вийшли в хатину й посідали натеплій лежанці так само рядочком, як сиділи в світлиці. Довгомовчали. Степаниха зітхала, а Степан курив. Тоді сказав:— Видно ж і штука!— Та вже який трапився,—сумно одказала Степаниха.Світла не вмикали. Степаниха навпомацки послала постіль —собіна залізному ліжку, що горіло у війну, проте ще держалося, чоловікові —на лежанці; Степан тим часом пішов до корови, укинув у ясла 133 оберемочок сіна, щось бурмочучи сердито, тоді ні з сього ні з тогоувірвав корову навильником по боку і сказав сердито:— Повернись, стерво с-собаче! —І враз йому одлягло од серця,стало шкода і корови, і жінки, що все вміла терпіти й ніколи несварилася, а тільки зітхала, і дочки —останньої втіхи своєї. Думалося,приведе у двір доброго парубка, хазяїна молодого, та й: житимуть навсьому готовому, для них-таки приробленому, а їм ізжінкою будедокого настарості голову прихилити, бо старші дочки, теж недочекавшись сватів у хату, поїхали шукати свого щастя —одна в Сибір, по вербовці, друга націлину. Їхали ненадовго, а зосталисяназавжди. Повиходили заміж, обквітчалисядітьми, тепер тільки листивряди-годи шлють та дописують в кінці «Досвидания. Цілуємо вас,папа й мама, сім’ я Андрєєвих». Цестарша. А середульша, лагіднішавдачею: «Цілуємо вас, дорогосенькі таточку й мамочко, сім’я Євтушенкових». Приїздили якось із дітками й чоловіками. Нічогохлопці. Моторні, балакучі, собою непогані. Онуків та онучок навезлипівдвору —щебетунчиків малих.«Дєда, а це як називається?!» —«Ціп».—«А що ним роблять?» —«Молотять».—«Як?» —«А отако».«Бабо, а кому це такий великий чавун картоплі?» —«Паці,дитино».—«Папі? А хто це? Порося?!» І плещуть у долоньки тапідстрибують: «Паця-паця, паця-паця!»Казав зятям: зоставайтеся, хлопці, тут. Хати вам усім хуторомпоспинаємо в одне літо, садиби колгосп наріже такі, що садки за два-три роки вижене, як з води; теличку, поросяток дамо на розплід, нанові хазяйства. А вони: «У нас, папаша, там рідні, там квартири,заробітки непогані —чого ж іще?»Правильно, звісно. Хто ж своє рідне покине або од добра добрашукатиме.Тепер і Катря вилітає з батьківського гнізда.

Зо-о-оставайся лавка зтоваром, живіть, мамо й тату, як знаєте. «Ми вам на старості всігуртом помагати будемо, а як схочете —до себе заберемо». Спасибі,діти. От тільки хто води подасть, як занедужаємо, хто діда дідомназове й на плечі хто попроситься, щоб «косі» повозив, хто бабі дровурубає чи попросить казку розказати, хто садок догляне, щоб незахирів, а цвів щовесни, як новенький храм, хто батькову чиматерину пісню заспіває зимовими вечорами?«Заберемо». Килину Волохівську оно забирали діти. Хата два літапусткою стояла, ребрами світила, вікна порайдужніли, наче їх дьогтемхтось намастив, садок по саме віття бур’ янами заріс. Не дворище, азакинута могила, тільки їжаки ночами в тих бур’янах хрокали таздичавілі коти очима світили. Продати б, але ж хто його купить, як усів мандри пустилися. А се літо вернулася Килина. «Тут народилася —тут і вмру,—сказала дочці та зятеві.—Якщо хочете, щоб мати довше 134 пожила, не руште з місця». І знову ожила садиба, садок почистішав,хата підсиненим околом красується, а їжаки та коти зійшли геть.«Заберемо»... Ег-ге!Хіба, може, мертвих. Тоді —однаково.Коровашелестіла сіном, похрумкувала сухими стебельцями тацьвохкала Степана китицею хвости. Степан уже не сердився на неї,одм’як душею. Щепостояв серед двору, наслухаючи, як розбираєтьсявітер. Голі дерева в саду не шуміли, а сурмили в осінні свої сурми.Не спали довго. Перегомоніли з старою про те, що завтра требапокликати колія та заколоти кабана раненько, щоб до вечора вже й зковбасами впоратися, бо до суботи лишилося три дні, а холодцюможна буде і в четвер наварити; олії вирішили не бити, а обміняти волійниці, щоб швидше; борошно ж було своє.

Сторінка 1 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>