— Дас майне!
— Фрау Крауз?! Біте шон, гнедіке фрау!
Олеся глянула на свою господиню. Перед нею стояла дружина полковника Ернста фон Крауза.
— Василю! — крикнула Олеся, немов прокинулась од моторошного сну.
— Як у мене б'ється серце… Як у мене б'ється серце… Олесю! Як у мене б'ється серце! Ай!.. — стогнав у нестямі Василь.
Він лежав у польовому шпиталі на операційному столі. Сестра тримала його голову. Над ним трудились хірурги. Бряжчав хірургічний інструмент. Ревли десь гармати, і стіни шпиталю тремтіли од вибухів бомб.
Василь випустив автомата і з усього розгону поточився додолу. Він спробував було ще підвестися, але його почало раптом рвати і він знепритомнів.
Його поклали на стіл. Він чув, як стогнали навколо поранені і кричали, б'ючись на страшних своїх хірургічних столах.
— Як у мене б'ється серце, Олесю… Як у мене б'ється серце.. Олесю, ай-ай-ай! Як у мене б'ється серце… — кричав він у нестямі.
Хірурги різали пошматовані його м'язи, стулювали кістки, зшивали його, поспішали з усіх сил.
Вони трудились над ним і над його товаришами день і ніч, окривав-лені, серйозні.
Санітари подавали їм поранених, сестри підносили хірургічні приладдя. Кості ранених тріщали під обценьками хірургів.
Санітари піднімали його з хірургічного стола.
Товариші витягали його з палаючого танка через люк. Рвалися міни зовсім недалеко. Земля тряслась од вибухів і лязгу заліза. Він був поранений знову. Його не можна було впізнати. У нього очі лізли з очниць од диму й страждання. Він був опечений. Пролітали мимо танки. Він був опечений. Зціпивши зуби, він мовчав, поки не крикнув: «Ай!»
Його поклали на хірургічний стіл. І знову над ним трудились лікарі, безсонні й злі, мов люті м'ясоруби. Вони кричали на сестер-жалібниць і лаялись поганими словами, проклинаючи інструмент, невправність помічників і все на світі.
— Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, як у мене б'ється серце. Олесю, серце… Ай, серце… Вперед! За Батьківщину! — кричав він, непритомний, під ножем.
— За Батьківщину, вперед! — махнув рукою Василь, висунувшись з танкового люка. Ринулися танки в бій.
— Слідуючий! — кричав хірург. Василя поклали перед хірургом.
На лобі знайомий шрам. Лице замучене, але спокійне, і навіть посміхається. Він у глибокому сні. Над ним і навколо шаліє грім канонади.
Минуло літо. Білий танк горів на снігу серед руїн. Василь лежав перед танком на снігу удвох з товаришем, поливаючи противника з автомата.
Ось він підхопився, кинув гранату і, підірваний вибухом ворожої гранати, упав на сніг.
Василь знову на столі. Знову та ж картина. Знову хірурги.
І ранених несуть, несуть велику кількість поранених героїв. Кипить робота в хірургічній. Дзеленчать вікна од вибухів, і чути навіть кулемети. Упала сестра од утоми.
— Гей, заберіть сестру!
— Ні, чорт мене забере нехай! Я хірург до кордону. А там кулемета візьму, обвішаюсь бомбами! Бомбами! — кричав старий утомлений хірург…
Величезним вибухом висадило вікна. Все затремтіло і зрушило з місць. Хірурга кинуло об стіну.
— Як у мене б'ється серце, Олесю… Де ти?.. Де ти?.. — стогнав Василь на хірургічному столі. Шпиталь хитався і тріщав увесь од тяжкого реву війни і стогону поранених радянських людей.
— Олесіа! — Фрау Крауз увійшла до Олесиної кімнати. Олеся дрімала на ліжку.
— Встань! Ти знову лежиш?
— Я хвора.
— Ти написала додому листа?
— Написала.
— Ти щаслива?
— Да.
— Ти писала, що ти щаслива? — Да.
— Що в тебе є окрема кімната?
— Да.
— Ти написала — жду отвєта, как золовей лєта?
— Да.
— Ну?
— Не відповідають.
— Розкажі мені про своє село… Емма, ком гер! Увійшла Емма, невістка фрау Крауз.
— Ну?
— Я вже розказувала.
— Розкажи ще раз про гору і про річку. Ну! Ах, майн гот, коли вже скінчиться ця жахлива війна. О, кляті більшовики, звірі, як наші діточки страждають там! Ой як мені хочеться поїхати туди, до Східної Німеччини, Емма. На горі над річкою буде наш будинок. О, ти там матимеш роботу, Олесіа. Ну, яка річка, кажи?
— Річка тиха-тиха. Лілей багато. І верби над водою. А село, як квітка, теж тихе-тихе.
— Ох, вундербар!.. — Олеся заплакала.
— Не треба плакати.
— Руе! Ну, тихе, тихе! Ну, вайтер!
Раптом почувся дзвінок. Фрау Крауз схопилась за серце. Якесь зловісне передчуття пройняло холодом злобну її душу.
— Мама! — Емма!
— Ху! Як я боюсь. Ну, вайтер. Село тихе-тихе. Ну, говори…
— Мама! — Емма розкрила листа і почала читати.
— О? Руе… Емма… Руе…
— Людвіг!!!
— А…
— Мама!
— А-а! Готес!.. Людвіг!..
І стара Краузиха вибігла разом з Еммою з кухні.
Хазяйки ревли в покоях, мов божевільні. Аж ось рев почав наближатися до кухні. Олеся кинулась до дверей, та не вистачило в неї сил боротися з двома здоровими німкенями. Вдерлися вони в двері і кинулись звірюками на Олесю. Олеся вирвалась і плигнула у вікно.
Олеся розплющила очі. Їй здалось на одну мить, неначе хтось її покликав. Вона оглянулась. Нікого. Тихо. Ясна ніч. Навколо бур'яни і печища убогі. Вона стояла коло рідної печі і нюхала пучечок сухих материних гвоздик од пристріту, що знайшла вона в пічурці.
Так ось вона, рідна Тополівка. Ось верби, криниця під горілою вербою. «Річка тиха-тиха. Лілей багато. І село, мов квітка, тихе-тихе… «Вундербар», — пригадала вона страшну німкеню Краузиху.
Багато минуло часу, як кинулась Олеся через вікно в життєву прірву. Багато лихих надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку у пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до молодого її тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло огнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду.
Нестерпні довгі поневіряння на чужих дорогах доводили її не раз до каламутного відчаю, провалювали в болото отупілої байдужості і бажання вмерти.
— Нащо я Василю така, нащо? Куди я йду, чого я йду? Хто пожаліє мене? Хто я? Не дівчина, не жінка, не мати.
Вона йшла додому. Сила, що несла її на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність.
Вона була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди.
Не питайте, якою ціною добралася вона додому. Бо тоді ви розстріляєте її за аморальність. Думайте, що вона жалібними брехнями прикриває легковажність свою і розпусту, якщо ви самі брехун. І тоді стане одною жінкою менше.
Чи впадете перед нею на коліна і гарячим своїм співчуттям розпалите трутизну її спогадів. Ніщо не зміниться. Все було. І, може, найбільша мудрість в таких гірких ділах — слідувати за природою, що послала людині щастя забуття лихого в доброму часі.
О час! Великий, мудрий художник! Ти несеш на своїй палітрі не тільки сивизну нашу, чи задерті кирпи, чи короткозорість нашу, чи випадкові часом ознаки наших геройств, а щось незмірно більше, глибше і велике, що складає в блакиті майбутнього блискучої краси трагедійний портрет безсмертного нашого народу.
— Хто тут?
— Я… Хто тут?
— Я…
— Хто я?
— Христя… Олесю?!
— Христе! Се ти, Христе?
— Олеся!
— Виходь!
— Виходь ти!
— Ти взнала мій голос?
— Так.
— Це ти?
— Я. Це ти?
Вони впали одна одній в обійми і голосно заплакали в бур'яні посеред двору. Старий український місяць освітлював їх байдужим своїм світлом.
— Звідки ти, сестро моя?
— Як ти, голубонько?
— Втекла? — Вони вдивлялись одна в одну і гладили тремтячими руками руки, плечі, щоки.
— Ой!
— Неначе сон!
— Правда?
— Як я плакала по тобі!
— Де ти?
— Хто ти? Зброя… Христе, ти партизанка?
— Ні, Олесю. Не партизанка я. Я жінка фашистського ката, — сказала Христя. — Італієць він, капітан Пальма. Пам'ятаєш, як розлучились ми з тобою? Прости мені, сестро…