— А куди виходити?
— Там все написано. Пам'ятай, Мина, у твоїх руках судьба. На по свідчення на подорож.
— Куди це ти? — спитала Тетяна.
— Не твоє бабське діло. Ауфвідерзейн, — сказав Мина і з таємничим виглядом вийшов з хати.
Повернувшись додому, він звелів своїй дружині Одарці подавати обід, а синові звелів спішно запрягати коня.
— А куди це ви, батьку, їдете? — спитав Мину з сіней молодий його син, поліцай Устим.
— Не твого поліцейського ума розпоряженіє, — одповів Мина доїдаючи свій обід. — Іди запрягай!
— А що пак це за бомага у тебе в шапці? — спитала стара Одарка Товчениха, готуючи коло печі харч на дорогу.
— Знов-таки не ваше діло, — озвався з-за столу Мина.
Устим вийшов запрягати коня, а за ним і його приятель поліцай Павло Хуторний, забравши непомітно листа.
Незліченними ешелонами вивозили в Німеччину українських людей. Горе розлилось по недобитих вокзалах і стогін розлук.
Олеся притулилась до матері і, цілуючи худу воскову материну руку, промовляла тихо, утопаючи в нестерпній тузі:
— Прощайте, матінко моя рідна, не забувайте мене, не забудете? А коли вернуться наші з війни, передайте… Ой, не вернуться, мамо…
Олеся плакала. Вона відчувала своєю чистою дівочою душею, що вже ніколи не побачити їй своєї тихої доброї матері.
— Донечко моя, дівчинко, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми й ранешніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая по-руга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя… — тужила мати Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє.
— Не вернуться, мамо. Не побачу я вже ні Романа, ні Василя… Рознесе нас по всьому світу, хто збере нас, матінко? Хто? Хто нас покличе? Мамо, мамо!
— Збере. Вір, донечко, як би тобі не було важко, вір, надійся, віруй, дитинонько моя.
— О матінко, які ж ми нещасливі! Яка нещаслива земля наша! Плакали люди навколо. Прощалися матері з дочками, сестри з бра-
тами-каліками та малими дітьми.
Плакали обідрані, покинуті діти, розлучалися з матерями, розкидало їх на всі сторони.
Щоб цілий, може, вік уже шукати одне одного у розпачі, і не знайти до смерті, і сліду не лишити ніякого.
Одні лиш тупоголові німецькі вбивці спокійно походжали поміж нещасними і заганяли їх по вагонах, як худобу. Та оркестр на вокзалі заглушував плач і одчайдушні крики людей. Свисток. Останній вибух розпачливого крику з вікна. Хтось упав на рейки. Рушив поїзд.
Шість матерів убогих упали на рейки, піднявши руки до неба. Поїзд не спинивсь. Та з півдесятка чоловіків тут же розстріляли, між іншим, для порядку.
Грає оркестр.
Поїзд, переповнений невольницями, побитими чоловіками, кіньми та биками, рушив на захід.
Пропливали широкі сірі неорані українські лани, розбиті вокзали зруйновані міста і чорні вікна спалених домів. Тетяна стояла мов кам'яна, коли підійшов до неї поліцай Іван Гаркавенко.
— Тікайте, Тетяно Остапівно! Дядька вашого заарештовано.
Коли жандарми поставили перед фон Краузом Лавріна Запорожця, побитого, у порваній одежі і знесиленого нерівною боротьбою, Ернст фон Крауз трохи не збожеволів од сказу. Проте він стримав себе, почуваючи, що одна хвилина гніву вже може погубити його. Важко дихаючи, блідий, він дивився на Запорожця і довго не міг вимовити слова.
— Ти зібрав сотню юнаків і дівчат, щоб відправити їх в партизанський загін? — спитав він несподівано спокійним звичайним тоном.
— Да.
— Ти послав партизанам ось цього…
— Да. Цього листа я послав до партизан, щоб вони знищили по дорозі охорону і забрали до себе молодь.
— І твою дочку?
— Да.
— Молодь і дочка виїхали до Німеччини, хата твоя спалена, жінка
вбита.
— Знаю.
— Ти страждаєш?
— Ні.
— Чому?
— Я тебе ненавиджу.
— Слухай. Я не буду тебе бити зараз. Я втомився сьогодні од биття, — сказав Ернст фон Крауз. Він знову був мокрий од поту і блідий. Його душила жаба. Він задихавсь. — Я апелюю до твого розуму.
— Я мовчатиму.
— В даній ситуації ти не маєш підстав так відповідати. Війна є війна. Скажи, де партизани і хто тут з ними зв'язаний. Тоді я тебе тихо повішу, ай… ух-х!
— Я мовчатиму.
— Ай… Ну тоді до завтра. Завтра я матиму свіжий гумор. — Фон Крауз підвівся і поволі підійшов до Запорожця. — Я сам виколю тобі очі, обрубаю руки і ноги і одріжу язик. Я не можу просто обійтися з тобою. Я маю свій престиж, а ти, о, ти неабиякий клієнт.
— Іди ти к такій матері, чорт би твою душу побрав нехай.
— Ай, як я ненавиджу тебе, слов'янська собака! — важко задихав фон Крауз. — Ой, хоч би мені вибратись з проклятої цієї країни!
— Не виберешся.
— Помовч. Все одно не застрелю. Буде завтра так, як я сказав…
— Посадити на ніч за дріт! — наказав він жандармам.
Часом уночі заграви пожеж освітлювали поїзд.
Тоді ревли бики в вагонах і ржали коні у тривозі.
І дівчина Христя, висунувши голову з вікна, кричала в степ у розпачі:
— Прощайте!
Поїзд співав недолю по степах, по горах, по долинах:
Усі гори зеленіють.
Тільки одна гора чорна.
Тільки одна гора чорна.
Там орала бідна вдова.
Чорна хмара наступала,
Сестра з братом розмовляла.
У товарних вагонах співають дівчата, притулившись одна до одної.
Ой братику, голубоньку,
Прийми діток на зимоньку.
Співала й Христя і, співаючи, думала гірку свою думу. Розтерзану її душу мучили горе і зло на недолю, на весь проклятущий світ.
— Так… Скажи мені, брате-герою. Скажи мені, сестро-покритко! — промовила вона, немов складаючи пісню про себе.
— Ну, годі, Христе, давайте заспіваєм веселої. Все одно вже. Ну! — розважала її Олеся і, щоб розвіяти тугу, почала:
Летіла зозуля через мою хату,
Сіла на калині та й стала кувати.
Дівчата підхопили. Вийшло ще сумніше.
— Раби…. Розженуть нас по чужих світах, мов чайок у бурю. Буде нас по горах, по долинах, по чужих країнах, — не втихала Христя.
— Христе, тікаймо! — твердо й рішуче прошепотіла до неї Олеся.
Вечоріло. В концентраційному таборі в проваллі за селом невільники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. Під осіннім холодним небом табір здавався великим кладовищем розритих могил, де лежали на дні живі небіжчики. З одної могили тихо підносилася вгору пісня про горе. І не про людське, цур йому, гіркому та некрасивому, а про горе чайки-небоги, що давно-давно колись вивела була чаєнята при битій дорозі. Про далекі чумацькі шляхи і про веселих, безжурних ніби чумаків, що все співали собі, за волами йдучи, та й зігнали чайку, чаєнят забрали. Як билася чайка об дорогу, як припадала вона до сирої землі, як жалібно благала співців подорожніх: "Ой верніть мені чаєнята, я їх рідна мати". Над табором стояв солодкуватий трупний сморід і великий невимовний смуток.
За колючим дротом сидів Лаврін Запорожець і плакав.
На темне небо повиходили зорі.
Запорожець подивився вгору. Небо було велике, урочисте вічне. Далекі зорі освітлювали його холодним байдужим світлом. Почуття вічності і безмежності світу спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло.
«Що смерть моя і смерть моїх дітей? — думав Запорожець. — І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю…»
— Лаврін… Лаврін… — неначе почувся йому здалека жіночий гук. Запорожець підвівся і став прислухатись.
— Лаврін… Це ти, Лаврентій? Я принесла тобі їсти! Хліба, картоплі і гниличок…
Він пізнав голос Мотрі Левчихи. Вона притаїлась десь у кущах і тихо-тихо гукала.
— Я зараз покладу коло дроту і втечу. А ти забери та нікому не давай, наїдайся, чуєш? А ранком доїси, дужчий будеш, чуєш?
— Чую, — глухо відповів Лаврін.
— Дивись, я біжу, — тихо погукала Левчиха. І вибігла з кущів просто до нього.
Прогримів постріл — р-р-р…
— Ай! — неначе злякалась Мотря і швиденько упала мертва в пісок. Вузлик пролетів з розгону трохи вперед і впав коло дроту.
І дающа права рука її теж простяглася з розгону вперед і поникла. Запорожець припав до землі і швидко поліз до дроту. З усієї сили він простяг руку до хліба і не дістав.