— Тепер бога нема! — гукнув один з гультяїв.
— Брешете, єсть! Батьківщина!
— Так про це не було мови. Обучали класам. Обратно ж, усі побігли, — виправдувався Павло.
— А ти чому не побіг? Чого ти сюда приплентався, сукин ти син нехай? Охороняти німців од батька й брата? Миколай! — обернувся старий Купріян до старшого сина. — Ось твій сторож. Бережись. Сторож-брат — це тобі не шутка.
— Я не хотів цього…
— Так нащо ти взяв? — спитала Христя.
— Вони силою дали мені, під страхом смерті.
— Морди понабивали, — підтримав Іван Гаркавенко.
— Ага, злякався! Під страхом смерті свою зброю кинув. Під страхом смерті за Гітлерову взявсь? Так!.. От виховали! Коли ж це було видно, щоб у Хуторних був страх смерті? Щоб Хуторні боялися крові? Щоб…
— Дайте мені сказати, тату!
— Говори.
— Спочатку в мене була думка одмовитись і вмерти.
— Ну?
— А потім я подумав: хтось же її да візьме. Раз уже так сталося раз уже світ перемінився, комусь же, видно, треба цю зброю брати, будь вона проклята нехай!
— Так. Так ти перший за неї вчепився? Перший поліцай фашизму Павло Хуторний! О страмота!
— Не дратуйте мене, тату!
— Павло!
— Пам'ятай, сину: не пролив ти крові ворога в грізну лиху годину, проллєш батькову і братову проллєш!
— Ну годі, дядьку!
— Купріян Михайлович!
— Та годі вам. Якось воно обійдеться. Живуть же люди… — утішали старого дезертири.
— Кидай зброю! — спалахнув Купріян і несподівано схопив за гвинтівку. Раптом прогримів постріл, і смертельно поранений Купріян упав з тяжким стогоном додолу.
— Гальт! Руки вгору! Виходь! — гукнув німецький єфрейтор, з'явившись на порозі якраз в момент пострілу.
— Тікай, Миколо, — гукнув Купріян. Христя кинулась до свого нещасного батька.
— Доню моя… Моя дорога… Моя дорога квіточко. Оце наша гірка слава. Наш талан…
Микола вискочив з клуні, збивши з ніг єфрейтора ударом кулака, і кинувсь тікати городами. За ним побігло й троє дезертирів, що сиділи окремою компанією під клунею на колодах. Вони чули постріл і крики і побігли за Миколаєм, не знаючи гаразд, що й трапилось. Услід їм пролунало кілька пострілів.
Пробігли втікачі через городи, соняшники, через леваду, гречку. Вже недалеко й ліс у яру. Стали, оглянулись.
— Що ж його робити?
— Тікаймо до лісу! Кажуть, там десь партизани!
— А може, той… ай-ай-ай! Глянь!
— Он уже біжать, гляньте! Он-он-он! Женуться!
— Та ні?!
— Вони, їй-бо, вони… Миколай! Будь ти неладне нехай!
— А, ходім додому. Чого ж ми тут стоїмо справді?
— А що? Хіба ми що?
— Та ми ж нічого. Ну, стоїмо.
— А чого тікав?
— Та хто його знає? Побіг, то й тікав. А ти чого?
— Та й я ж отак… Миколай!..
Микола оглянувся. Товариші стояли далеко позаду в нерішучості.
— Гей, хлопці! Не спиняйтесь, загинете!
— Га?
— Не спиняйтесь!
— Та ми, мабуть, вернемось додому? Чого, справді, бігти?
— Хіба ми що?
— Та ми ж нічого.
— Не стійте!
— Ні, Миколай! Остаємось!.. А справді, ну куди його тікати?
— І чого, справді?
— Га?! Чи як ви, хлопці?
— Та проживем якось!
— Поживем — побачим… поживем так!
— Не поживете! Не буде миру! — гукав Микола до хлопців. — Будете в ярмах землю орати! Та поженуть вас у неволю! Та стрілятимете один одного, як Павло батька, товариші!..
— Га?.. Ходімте, годі…
— Миру захотіли? Не буде вам миру. Не буде!
— Годі лякать!.. Пішли?
— Пождіть… Га?
— Гойдатиметесь на шибеницях, та не вернеться доля! Проща-ай! Довго дивилися хлопці услід Миколаю. Хто ж його знає, чи його йти, чи не йти. Замислились вони, опустивши голови, і рішили, очевидно, не йти.
У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово "священна" не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі. Сувора дійсність скоро розкрила їм очі. Широко востаннє розкрились вони, все побачили, та було вже пізно: повисли хлопці на німецькій шибениці рядочком, як стояли, на майдані в своєму безталанному селі.
І вішателі з Людвігом Краузом, сміючись і жартуючи, вже готували шибениці й для всієї компанії, що була в клуні при вбивстві Купріяна Хуторного. Людвіг був щасливий. Він діяв.
Уже вели побитих дезертирів і оточенців у синяках. Вже лупцювали їх конвоїри по чім попало на ходу.
— Ну, собако! Пропадеш же й ти! Ай! Пропадеш, батьковбивець!
— Іди, йди, — пробубонів Павло. Він був уже в числі конвоїрів.
— Ух ти, убийбатько! Іуда!
— Я не вбивав. Не мучте мене. Вони самі на кулю напоролись!
— Га! А ми самі на шибеницю йдемо?! Через тебе, сучий сину!
— Я не знаю. Я не суддя вам. Я сторожа, мені приказано. Що я буду робить?!
— Рус! Замовкни, свиня! — гаркнув німецький єфрейтор і ще раз оперезав бідолаху по спині.
Лаврін Запорожець швидко ввійшов у хату.
— Тату, ідіть мерщій на збори. Вони вас уб'ють, — промовила Олеся з сіней.
— Залиш мене, — глухо наказав Запорожець. Олеся хутко причинила двері. Упавши на тапчан у сінях, вона затужила.
Оставшись один, Запорожець зняв з покуття портрет Сталіна.
— Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров'ю на [своїй] території, — тихо промовив він до портрета. — Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду не стане ніякого? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків сіромах, та натруять одне на одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам… Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна… чую смерть.
Почувся стук у двері.
— Прощайте, йдуть. — Лаврін повернув портрет до стіни й поставив долі.
— Іду!
Лаврін вийшов у сіни.
— Тату! — кинулась до нього Олеся.
— Прощай, доню, — тихо промовив Лаврін і вийшов.
— Що це за аморальна область? — блиснув хижим оком полковник Ернст фон Крауз, поглядаючи на селян, що стояли перед ним на майдані. — Тікають старости в партизанські банди, тікають начальники поліції. Тут банда дезертирів нападає на поліцая Павла Хуторного і теж тікає до лісу. Я чесний німець, батько, мушу банду вішати! Вас іст дас?
Лаврін слухав цю моторошну промову і внутрішньо готовивсь прийняти смерть достойно й просто, щоб хоч не просити ні про що катюг.
Загибель Савки й старого батька і поранення жінки тяжко пригнули його.
— Я знаю, ваші уші знаходяться в Лондоні, а серце в Москві! — говорив фон Крауз. — Але не забувайте, що ваші спини перебувають на Вкраїні і ваші шибениці теж. Я наказую востаннє обрати старосту. Називайте кандидата. Ну, біте!
— Нема в нас такого!
— Що вони кажуть, фатер?
— Одмовляються.
— Фойєррр! — крикнув Людвіг Крауз.
Загриміли кулемети, засичали кулі понад головами і раптом стихли.
— Нема! Не годимося для староства!
— Фойєр!!! — ще раз подав команду Людвіг. Село стояло по горло в воді під млином. Була ніч.
— Нема! Не можем обрати! — гукали в темряві з-під млина. — Нема! Плакали жінки під вербами понад берегами, понад осокою. Плакали
діти.
— Тату, тату! — гукали.
— Кажіть, тату, кажіть що-небудь. Загорілось півдесятка хат. Освітило людей у воді.