Вишнева хмара вигнула столицю… – Василь Герасим’юк

Вишнева хмара вигнула столицю.

Із пам’яті виймаю блискавицю,

яка в сосну влетіла край шосе.

Поблизу коні впали на коліна.

Тепер мені сліпуча та хвилина

допомагає видихнути: «Все».

Проводиш пальцем по моїм обличчю

і стежку залишаєш. І позичу

сірка в очей — нема на них Сірка.

А є рука пташиної подоби.

Прикушена в її срібернім дзьобі,

здіймається душа моя вертка.

І полетить, звиваючись, із нею,

зливаючись під стелею з землею,

звільняючись від мене — від іржі.

Допоки свиснуть вершники засвітні,

є птахи у природі — сплять в повітрі.

Ці птахи називаються стрижі.

Комфортні, мов есдеки, — ради Бога —

тут хто кому розкаже: що й до чого? —

побачимо, як виспляться. Чи нам

вивчати їхні яйця, як уроки? —

не хоче мати зайвої мороки

Хто дарував нам крила. І стрижам.

Проводиш пальцем по моїм обличчю.

Уроки я не вивчив. І не вивчу,

бо мій підручник ще тоді згорів,

коли упали коні на коліна.

На тім шосе майнула та хвилина.

Ми пролетіли — це старий мотив.

А ця вишнева хмара — вища милість,

немов доволі ґречно все накрилось.

Отож, без варіантів. Без жалю.

Проводиш пальцем по моїм обличчю,

немов мені ця мокра смужка личить,

як пурпур королю.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: