На лубі сидячи, Зозуля куковала:
«Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
Од коли, як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Пришилось із голоду хоч у кулак трубить».
«Нащо вам так квилить, мій боже милий?
Снігир Зозулю перебив,—
Коли б я мав ваш стан і сили,
Оцю я погань би не їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив
Собі щодня шматок м’ясця.
От кобець — менший вас, а їсти як захоче:
Летить — і душить горобця.
Зате він з голоду ніколи не нудився».
«Дурний! дурний! а в школі вчився! —
Зозуля Сніги ру в одвіт,—
За місто горобця я з’їм жуків десяток
Да гусені, черви десятків три в наддаток
І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь сзіт.
Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна.
Живе собі, як панна.
Гуляє у садку, нічого не псує,
По гілочках намистечко кує,
Да скілько літ кому прожить віщує;
Нехай же здумаю.- да що тобі й казать!
Хоч злидні в пір’ї обідрать,
Ввесь птичий рід зарепетує:
«Зозуля м’ясо жре. Зозуля хищний птах!
Троха чи не бажа вона орла із’їсти!»
Прощай тогді моє життя в садах!
Прийшлось би утікать хоч за море безвісти.
Так лучче ж тута жить — да зводить черв’ячків».
Хто хоче полюбить суддю грошозаплода.
Про його розпитай панів,
А не питай у простого народа.