В цій історії варто віддати належне самозреченню твого коханця – 600 км зимовою трасою, щоби розсипати перед тобою відро найгарніших зірок. Не такі яскраві очі, як фамільна цінність Мороґоро, та все ж доволі світлі і м’які. Одним словом, належне ти йому віддала у придорожньому мотельчику. Вечірка в бонні-клайдівському стилі результувала зачаттям дитини. Ну хто би думав там про контрацепцію? Тим більше після заспокійливого: „Якщо раптом щось, у тебе будуть найкращі лікарі у Бельгії і жодних проблем…” Так воно і є, Етво – це „щось” має цілком здоровий ґенетичний код. Жодної інцестуальної маячні. От тільки продюсеру винних хромосомів – кровному батечкові – ти нічого не сказала. Бо у твого відданого коханця на той час уже був один суповий набір – молода дружинонька і бебік. Ну, Етво, не кривися, ти ж тут просто квінтесенція благородства – не вимагала ніяких розлучень, не робила скандалів, не ставила хлопця перед довбаним „to be or not to be”. А може, щоби втекти від можливого облому, ти просто втекла із півкулі, запакувавши собі в балабеху оту Максодраму.
– А… А звідки? Звідки ти про це знаєш?.. – Етва вже не могла так запросто віднайтися в просторі.
– Ні звідки… – Маркіян, договоривши до кінця, якось дивно розгубився. Ніби сам був шокований власною промовою, – Я ж просто переказав тобі твою ж історійку. Максодраму, як ти її назвала. Не знаю… Мене просто перло, і все.
– Ах ти ж… Едіпе недопижджений… – засичала розлючена Етва, – ну, зараз і мене попре. Хто там у тебе був? Жінка-сокира, кажеш? Сарайна демониця? Волохата лісовиця? Хтива стріхова упирка? Ага, а хуй там! А от щодо рідної тітоньки… Навіть не молодшої маминої сестри, а її сестри-однолітки, схожої з матусею, як дві колгоспні корови. ОК, пардон. Тітонька – це майже двоюрідна сестра. У деяких країнах – цілком леґальний і порядний Ehepartner .
Маркіян важко дихав.
– Сів, кажеш, на мопеда і поїхав на захід сонця? – нещадно провадила Етва, – сто кілометрів профіґачив, цнотливчику мамин? Ну, може у якійсь іншій системі координат так і було. Але ж ми тупо в Декартовій кантуємося. So. І в цій системі ти сів на свого вбогого роверика „Україна” і проїхав два квартали до будинку твоєї заможної тітоньки. Заможної – тому й занадто гарної для свого бальзаківського віку. А що? Реальний, хе-хе, захід сонця. Трагічна краса відмирання. У неї знайшлася пляшечка „Бейлісу” в барі для пухнастого небожика. Фе, Маркіяне, ти направду любиш „Бейліс”? Ну, потім все було вже геть банально. Тітонька відвела тебе до своєї зимної хай-текової кухні й, розшпиливши тобі джинсики, добрим словом-ніжними вустами трохи підняла загальний тонус організму. Щоправда, він, в силу юної незіпсованості, ледве відразу й не видав на-гора увесь свій власний – ха-ха! – бейліс. Коханій тітоньці у пельку, м-да. Але мадама sehr експірієнсд, тож хутенько роздуплила тебе і надуплилася зверху сама. Посадила Марчика (так вони тебе з мамцьою називали?) на стільчика і ввібрала його у своє лоно, як Бейя Ґабриція. Воно би все, може, і розсмокталося тихенько в ероґованих тонах, якби – ах, знову все так пластко, Маркіяне, тобі явно треба було жити за часів короля Данила, може, мав би хоч якусь славу новатора – якби не прийшов твій дядечко попід ручку з пані маткою твоєю. Про те, що далі, читайте в криміналі, хе-хе… Про „далі” ти не пам’ятаєш, бо умлів, як благородна дівиця від вигляду крові. А що ж далі? Маленький Дон Жуан так і не зміг перетворитися на Дона Хуана, хоч і втік аж на іншу півкулю за ласим шматочком духовного просвітлення. Очищення, ги-ги, йому би передувало. Моя ти радість нефільтрована…
По цих словах Етвина перекривлена злістю ґримаса зникла, як злизані морем дитячі каракулі на піску. Тепер уже обоє просто мовчали. А за годину, не кажучи ні слова, просто підвелися, майже нічого з собою не брали, вийшли з готелику і завели мотоцикл. Містечко Борубудур із однойменним (чи то пак, передтічним йому) храмом-горою лежало за 30 км на захід. Відвойований три століття тому у джунґлів, цей мовчазний базальтовий монстр видавався чимось напрочуд не-ґротескним у мусульманській країні. Сходи, дев’ять рівнів, кола, що вужчають аж до єдиної точки, Будди Шак’ямуні в ступах і в нішах, кам’яні квіти, кам’яні барельєфи, кам’яні мізки туристів, що за 8 долларів купили собі вхідні квитки і тепер компенсаторно хвецькають затворами своїх камер – ось до чого не доїхали Маркіян із Етвою. Під’їхавши із якогось несподіваного боку до містечка, вони загальмували на березі засміченої, та все ще гордої завдяки непомірно високим берегам, річечки. Містка поки видно не було. Зате на протилежному боці спокійно собі стояла біло-червона споруда із жовтуватим дахом.
– Храм… – розгублено чи розчулено сказала Етва.
– Ні, більше. То монастир. І храм там, і ставочок з лотосами, і Будда спить, золотий і блаженний, а монахи його дбайливо вкривають на ніч домотканою ковдрою…
– Напевно ж він чоловічий, – Етва пригладила долонями волосся, – але ж монахині-жінки так само начисто зістригають волосся.
– …і боряться за рівні прова із монахами-чоловіками.
– Де? В одному монастирі?
– Ні, на Шрі-Ланці.
– Зі своїм уставом Ом Мане.
– Падме Хум.
– Наші слова легші від сміття, тому і в річку не падають. Ідемо в монастир або падаємо в річку.
– У цю бридку молочноводу річку, що тече із Центру Світот…
– Чш-шшш. Як взнати, що ліпше? Давай кинемо монетку.
– Давай. Цей бік – монастир, а цей – помийниця.
Впало гербом.
4. Дещо про Етву Колеско.
Олена, 38:
Колеско… Етва. А, так, пригадую. Одна з моїх студенток – не найблискучіша, але доволі здібна. (…) так, департамент економіки. Малювати? Та ні, навряд. Вона мала хороші менеджерські здібності – як сама казала, могла би запросто продати 10 непальських слонів у колгосп на Тернопільщині. Але щоби художня творчість – не знаю… Хобі таке модне хіба що. Не знаю. Вибачте, я не зовсім добре знайома з пані Колеско.
Володимир, 24:
Етва мала охуєнну дупу. Ні в кого не було такої дупи. Нічо’ так дєвка взагалі була… Більше-менше.
Анна, 43:
Моя донька? Та ж вона стажуватися поїхала в Канаду. З нею щось не так?
Марла, 23:
Етва? Чорнявка? Ой ні, останнім часом червоне волосся мала. Чи то не вона, а подружка? Ай, коротше. Заходила до нас на факультет – тусувалася з хіпарками з прикладників. (…) ну, якщо можна тих хіпушок художницями назвати, то, ги-ги, може, й Етва на щось сподвигалася. А хто вона сама – продавщиця? Ну, економістка тобто, соррі. (…) Хто?! Макс Мороґоро? Ой, не смішіть людей, заради Бога. Макс Мороґоро її і в очі ніколи не бачив, та й вона його теж, хіба би ходила десь зі своїми хіпарками на його презентації. Макс – мій добрий приятель, а його гьорл-френд – якщо так можна називати 40-річну жінку – вагітна на сьомому місяці, викладає в Йелі. Отаке із Мороґоро старшим. А з молодшим я сплю. Не друкуйте цього. Так, малий часто заходить до мене в майстерню хапанути… але ж не пишіть цього, бо я типу проти наркотиків. Соціальна робота і така всяка хуйня (…)
Євгуся, 21:
Думаю, її зникнення напряму пов’язане з її коханцем. Хлопець любив її без пам’яті і – що найсмішніше, бо я давно знаю Етву – вона його також. Тільки була одна лажа цій ніжній історії – герой був одружений, та ще й із прецепом… Ну з яким – з дитиною. Починалися вже якісь неприємні розбори, ну ви в курсі. От Етва й спромоглася чи не на перший в житті шляхетний вчинок – поїхала геть із міста, щоби коханий не влетів. Сподіваюся, вона хоч не вагітна була.
МАРКІЯН.
Жодних родичів чи знайомих Маркіяна Мокая знайти не вдалося.
***
Джокджакарта-Чітван-Київ