Пузир. Ну, гаразд. По случаю ордена зроблю шубу з лисичого хутра.
Феноген. Єнот краще!
Пузир. Ну, єнот!.. Хтось стука!
Феноген (одчиняє двері). Петро Петрович!
Пузир. Милості просимо!
Входе Золотницький.
ЯВА ХІ11
Феноген, Золотницький і Пузир. Феноген цілує Золотницького в руку.
Золотницький. Здоров, здоров, Феноген! А ти. Крез, як поживаєш?
Пузир. Вашими молитвами.
Чоломкаються. Хоч і не такий кремезний, як вам здається.
Золотницький. Не кремезний, а Крез! І все в тім же халаті! Пора тобі його скинуть!
Пузир (сміється). По-домашньому, по-хазяиськи!
Золотницький. Давно я тебе не бачив! Що ж, багато ще купив землі?
Пузир. Нема підходящої!
Золотницький. Все скупив?
Пузир. Ні, ще не все! Може, продаєте Капустяне?
Золотницький. Дай віка дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, і Миролюбівку.
Пузир. Ні, мабуть, не доживу до того часу!.. А скілько б ви справді взяли за Капустяне? Я не купую, а тілько так цікавлюсь!
Золотницький. Приціняєшся на всякий случай! Хаха-ха!.. Два міліони! А? Не по зубах?
Пузир. Продавайте, то й побачите, чи по зубах, чи ні!
Золотницький. Не можна разом все ковтнуть — підожди трохи! От я строю сахарний завод, завод лопне — Капустяне твоє! Ха-ха-ха! Слухай, поки там що: приставай в компанію, три чоловіки уже єсть, давай чотириста тисяч — будеш четвертий, і поставим в Капустянім сахарний завод!
Пузир. Не моє рукомисло! Я цього діла не знаю, а коли не знаєш броду — не лізь прожогом в воду! Ставте самі, а мені дасте сто тисяч авансу, то я вам на увесь завод постачу буряка, як тепер постачаю на Кульпинський завод!
Золотницький. А ти все-таки обдумай. Буряки буряками, а прибиль від заводу само собою. От поїдемо зараз у город, там тобі все викладуть як на долоні, і ти побачиш, що діло корисне. Завідський промисел — велика річ!
Пузир. Я ще до цього не дійшов!
Золотницький. Пора вже. Поїдемо зараз в город, я тебе обзнакомлю з ділом, а ти, прислухавшись, обдумаєш.
Пузир. Це можна. До речі, мені треба орден получить.
Золотницький. Який?
Пузир. Станіслава второй степені на шию!
Золотницький. В такім разі шампанського став!
Пузир. А де я його вам візьму?
Золотницький. Так у городі поставиш, там найдем.
Пузир. Та, може, я ще і не поїду, бо діла у мене дома є и трохи таки нездужаю.
Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!
Пузир. Зараз будемо обідать. Тілько вибачайте — у мене фрікасе нема, а по-хазяйськи: солонина до хріну, борщ, заварювана каша до сала та пиріг, може, є з яблок.
Золотницький. Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається, земський гласний?
Пузир. Торік вибрали. Тілько я ще ні разу не був. (Сміється.)
Золотницький. Нічим хвастать: це тобі не робе честі. От поїдемо, так будеш і на собранії — завтра почнуться;
на черзі важне питання: продоввльствіє голодного люду до урожаю.
Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п'ятнадцять копійок на роботу.
Золотницький. Діло. От ти це саме скажеш на собранії, і тобі привезуть тисяч двадцять робочих.
Пузир. То вони мені й голову об'їдять!
Золотницький. Ото-то бо й є! Виходить, треба щось інче придумать, треба обсудить, душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні.
Пузир. Це не моє діло! Золотницький.Як?
Пузир. Чудні люде! Голодних годуй, хворих лічи, школи заїзодь, пам'ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люде!
Золотницький. Які пам'ятники? Не розумію. При чому тут пам'ятники?!
Пузир. Не розумієте? Так от поки ще до обіда, прочитайте оцей лист. (Дає лист.)
Золотницький (читає). «В Полтаві дозволено поставить пам'ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник гроші збирають формально в Полтавщині, але приватне можна жертвувать звідусіль. В числі жертвоватслів і досі вашого імені нема, але це, певно, від того, що ви не знаєте про таке благородье діло. Так от я і оповіщаю вас про це, щоб доставить вам приятність, разом з другими земляками пожертвовать на пам'ятник поета. Гроші висипаються полтавському голові. Готовий до послуги. Храменко». (Прочитавши, дивиться на Пузиря і говоре.) Ну?
Пузир. І я кажу — ну?.. Чого їм треба?
Золотницький. Ти хто такий? Малоросіянин?
Пузир. Не криюсь. Прирожденний хохол!
Золотницький. Так от і пожертвуй на пам'ятник народного поета.
Пузир. З якої речі? Я жертвую на приюти…
Золотницький. Ждучи награди?
Пузир. Не криюсь. А Котляревський мені без надобності!
Золотницький. І як тобі не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвічений мужик: «Котляревський мені без надобності!» Противно й слухать! Поети єсть соль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ… Всі народи своїх поетів шанують, почитають і ставлять їм пам'ятники!!!
Пузир. То, виходить, ви пожертвуєте?
Золотницький. Аякже! Завтра вишлю триста рублів!
Пузир. Ну й буде з них, а від мене не поживляться!
Входе Дівчина.
Дівчина. Пожалуйте обідать!
Золотницький. Прощай!
Пузир. А обідать?
Золотницький. Обідать у такого хазяїна важко, тут і кусок в горло не полізе. До земських діл тобі нема діла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш і не ціниш — я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом!
Пузир. Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хіба він вам брат чи сват?!
Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе вітер над рідною землею, і розвіє, не проливши і краплі цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне наука, поезія і благо народа!!!
Пузир. Та це ви щось такс говорите, що я не розумію. Милості просю обідать!
Золотницький. Ні, поки не даси мені слова, що поїдеш в земське собраніє і пошлеш гроші на пам'ятник Котляревському, доти не сяду з тобою за стіл!
Пузир. Та вже для вас: і поїду, й пошлю! (Бере його під руку.) Не робіть же мені безчестя! (Веде його.)
Золотницький. Ах ти… хазяїн, та й більш нічого!
Завіса.
ДІЯ ДРУГА
Сад: ганок, клумби, ослони.
ЯВА І
На сцені нема нікого. По хвилі за сценою чуть голоси: «Ми не собаки, — і собак краще годують! Може, хазяїн і не знає!» Входить юрба робочих.
Петро. Ходім до-хазяїна, нехай побаче, яким хлібом нас годує Ліхтаренко. А ось і борщ— голощак! (Показує глечик.)
Дем'ян. Нічого не поможе! Краще знімемось отак, як єсть, усі, й другі за нами, та ноги на плечі й гайда!
Петро. Не вигадуй! Ніхто не прийме на роботу, а тим часом Ліхтаренко приведе нас сюди силою.
Дем'ян. Так ми знову покинемо!
Петро. Тоді посадять? І ми тілько літо прогайнуємо. Ні. Будем скаржитись. Коли хазяїн нічого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи знаю. Торік у Чобота було. те ж саме.
Дем'ян. Ну і що ж, помогло?
Петро. А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для хліба сіяти на густіще сито і краще випікати.
Дем'ян. Поки обробились, а після Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслужені гроші та й повтікали, а він тоді й не скаржився, бо йому ковінька на руку: мед собі зоставив, а бджіл викурив з улика. Тікаймо краще, поки ще скрізь робота є.
ЯВА II Ті ж і Феноген (на ганку).
Феноген. Що за гвалт, чого вам, ідоли, треба?
Дем'ян (з гурту). Сам ти ідол!
Феноген. Ану, вийди сюди, хто то сміливий обзивається?
Дем'ян (з гурту). Вчені. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу, то, може, розм'якнеш.
Петро (до гурту). Та цитьте!.. Діло є до хазяїна. Викличте хазяїна.
Фелоген. Що за бунт, чого вам треба?
Всі. Хазяїна!
Феноген. Та не кричіть так, бодай вам заціпило! Хазяїн в городі.
Петро. Ну то хазяйка, може, є?