Феноген. Хазяйка у вас на кухні є.
Петро. Нам пані-хазяйку викличте.
Феноген. А бодай ви не діждали, щоб я для вас паніхазяйку тривожив, вони у нас хворі.
Дем'ян (з гурту). Бреше, старий пес!
Феноген. Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш!
Дем'ян (з гурту). Бодай же тобі так заклало, щоб ти й зозулі не почув!
Феноген. Виходь сюди! Виходь! Я тобі покажу, як такі слова говорить…
Петро. Які слова? То вам почулось, ви ж глухі,дядюшка?
Дем'ян (з гурту). Глухий, як «дай», а «на» він добре чує!
Феноген. Гайда на роботу!
Всі. Хазяйку давай!!
ЯВА ІІІ
Ті ж, Марія Івановнаі Соня.
Марія Івановна. Що тут таке?
Феноген. Бунт! Гей, Харитон, махай за Ліхтаренком!
Петро. Цитьте всі! (Виходе вперед.) Ніякого бунту, пані хазяйко, ми не робимо, а тілько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас. Гляньте, яким хлібом нас годують, гляньте, який борщ нам дають!
Соня (взявши хліб). Боже мій! Мамо, невже це хліб? І такий хліб у нас люде їдять?
Марія Івановна. Я не знаю, доню, перший раз бачу. Мені до цього нема діла!
Петро. Згляньтесь, пані і панно! Хіба це хліб? Це потембос! Пополам з половою, поки свіжий, то такий глевкий, що тілько коники ліпить, в горло не лізе, заліпляє пельку;
а зачерствіє, тоді такий твердий', як цегла, — і собака не вкусе.
Дем'ян. Таким хлібом можна з пушки-маркели стрілять у неприятеля!
Соня. Мамо!
Марія Івановна. Я не знаю…
Соня (до Феногена). І ви, Феноген, не знаєте, і ніхто не знає? Чого ж ви мовчите?
Феноген. Це не ваше діло, Софіє Терентьєвно!
Соня. Як не моє діло? Як ви смієте так казать? У мене все тіло труситься від жаху, що у нас таким хлібом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлібом годувать робочих; зараз мені йдіть і веліть, щоб хліб був хороший. Я сама буду ходить на кухню… Я не знаю, як його зробить, щоб він був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!
Всі. Спасибі вам, панночко!
Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирівець зварять, посолять, замнуть пшоном — і готово! Ані бурячка, ані картоплі в ньому нема.
Соня. Я все зроблю, щоб вас годували кращеі
Всі. Спасибі!
Ідуть.
З гурту: «Добра душа, а старий чорт язика прикусив». Вийшли.
ЯВА IV
Феноген, Марія Івановна і Соня.
Соня (до Феногена). Зараз прикажіть, щоб назавтра і хліб був хороший… Мамо, що йому треба, щоб він був хороший?
Марія Івановна. Треба сіять. Це несіяний, і зерно було нечисте.
Соня (до Феногена). Щоб чистили, щоб сіяли і в борщ щоб картоплю і буряки клали!
Феноген. Як тато приїде, то ви йому скажете, — я не смію перемінять його приказу.
Соня. Неправда, неправда! Я не вірю, щоб тато приказував так людей годувати! Мамо! Скажіть ви своє слово!
Марія Івановна. Я не знаю, дочко, я до економії не мішаюсь.
Соня. Мамо, голубко, треба мішатись, бо люде нас про-кленуть! У нас стілько всякого хліба, як води в морі, і весь хліб люде заробляють, вони повинні їсти за свою працю найкращий хліб! Адже ж так, мамо?!
Марія Івановна. Так, дочко, тілько я не знаю… А от і тато приїхав!
Феноген (про себе). От він тобі, щеня, покаже хліб! (Іде назустріч.)
ЯВА V
Пузир несе покупку. Феноген, поцілувавши його в руку, бере покупку. У Пузиря борода підстрижена і видно на шиї орден.
Марія Івановна. Не говори, дочко, про хліб, може, тато з дороги гнівний, а ми виберем час і скажем йому.
Соня. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли і добрий хліб, і кращий борщ!
Пузир. Здорові були! Грієтесь на сонечку, ну й я по-сидю з вами.
Соня (цілує його в руку). Як вам їздилось, таточку?
Пузир. Нічого, добре.
Марія Івановна. Що це ти зробив?
Пузир. А що?
Марія Івановна. Бороду підрізав, чи що?
Соня. І справді… Для чого ви, таточку, підрізали бороду?
Пузир. Для чого підрізав? Ха-ха-ха! Хіба ви нічого не бачите?
Соня і Марія Івановна. Ні, нічого!
Пузир. Ото сліпі! Так гляньте сюди. (Показує на шию.) Що це?
Марія Іванов на. Хрест!
Пузир. Хрест! Та який хрест?
Соня. Орден.
Пузир. Станіслава второй степені на шию!
Феноген (підходе). Дозвольте поцілувать!
Пузир. Цілуй!
Феноген цілує орден.
Получив награду за приют.
Марія Івановна і Соня. Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цілують.)
Марія Івановна. А все ж таки я не розумію: для чого ти бороду попортив?
Пузир. Ніколи ти не догадаєшся, все тобі треба в рот покласти. Орден на шию — розумієш?
Марія Івановна. Розумію і бачу, що на шиї…
Пузир. Тепер і ти бачиш, і всяке побачить, що на шиї орден; а як була довга борода, то закривала, і ніхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося підрізать трохи бороду. Розумієш?
Марія Івановна. Тепер розумію: щоб видно було орден!
Пузир. Так. Ну, а як вам здається: личить мені орден?
Марія Івановна. Боже, як гарно: зовсім другий чоловік!
Феноген. Так наче ісправник!
Пузир. Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) Це тобі, доню, на плаття купив. Будучи оце в городі, зайшов ііо ділу в магазин до Петра Тимофіевича… От де торговля так торговля: людей, людей — протиснутись не можіш… п'ять магазинів, гуртовий склад — і скрізь повно купця.
Марія Івановна. Щасливий Петька!
Пузир. Еге… І в магазині зустрівся я, знаєте, ненароком з начальницею гімназії, купувала своїй дочці на плаття і причеііиліїся, щоб і я тобі купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а я, каже, хочу, щоб у Сонічки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить. Найкраща, й найрозумніша, каже, моя воспитаниця!
Марія Івановна. А як же не краща, коли по скінченню дали золоту мендаль!
Пузир. Петрушка!
Входе хлопець. Візьми і віднеси в кімнату. Ми потім роздивимось.
Х.юпець бере у Феногена покупку і пальто та п несе у хату.
Соня. Спасибі, тату! (Цілує його.)
Пузир (гладить її по голові). Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?
Феноген. Все благополучно.
Пузир. Слава богу!
Соня. Ні, тату, не все благополучно!
Пузир. А що ж тут сталось?
Соня (подає йому хліб). Гляньте!
Пузир(розглядає). Хліб!
Соня. І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!
Пузир. Скрізь у хазяйнів, по всіх ікономіях, дочко, однаковий — отакий, як бачиш!
Соня. Нехай другі годують, чим хотять! Це не може буть для нас зразком! Таким хлібом гріх годувать людей, тату!
Пузир. Робочого чоловіка не можна, моя дитино, нагодувать инчим, біліщим хлібом: він буде раз у раз голодний. Робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо він і не смашний, і не тревний. Оце самий настоящий хліб для робочих! Питательнии, як кажуть лікарі!
Соня. Та це не хліб, тату, це кірпич!
Пузир. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хліба треба? (Хоче одламать — не ламається, хоче одкусить — не вкусе.)
Соня. Бачите: ні вламать, ні вкусить!
Пузир. Треба розмочить!
Соня. Тату, мій лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлібом. Недурно казали в гімназії, що у нас людей годують гірше, ніж свиней; насміхались, я плакала і запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, і вся моя душа тремтить! Тату, рідний мій, коли ви любите мене, шануєте себе, то веліть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать і бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрізь судять, проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!
Пузир. Ну, годі, годі! Заспокойся. Я звелю, щоб харчі були кращі. Іди проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдіть удвох…
Соня і Марія Івановна пішли в палісадник і зникли в саду.
ЯВА VI
Пузир і Феноген.
Феноген. Поки ще казенного назначать, а ми вже діждалися свого інспектора… Біда!
Пузир. Ліхтаренко таки дуже вигадує на хлібові. По відомості, певно, показує чистий, а дає — бач який. Справді не вкусиш! Та й не час тепер таким хлібом годувать: ще покидають робочі, возись тоді з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хліб можна давать тілько з першого сентября, як обробимось: тоді половина строкових не ви-держе, повтікає, а жалування зостанеться в кишені… Отак, скажи йому, розумні хазяїни роблять! Перекажи зараз Ліхтаренкові, щоб такий хліб давав тоді, як доробимось, а тепер нехай годує краще і в борщ картоплю нехай дає. Розтривожили мені дитину!..
Феноген. Ага! А я казав: Соня — це вам не Катя! Та мовчала до смерті, а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!