Новела «Мати» особлива. В ній образ матері є не лише центральним, довкола якого відбуваються всі події. Письменник відійшов від фольклорно-народницького його трактування. В новелі він сприймається двояко: як реальна мати, хоч існує лише в думках, переживаннях, спогадах, видивах сина, і як наскрізний образ-символ материнства—основи всього життя на землі, уособлення вічного спокою, стабільності, захисту душі й тіла. Косинка сміливо і впевнено перекреслив уже домінуючі в мистецтві тодішні стереотипи, накинуті панівною ідеологією: надавати перевагу суспільному, класовому перед особистим, власним. Більшовицька мораль вимагала захищати інтереси класу, а не родини: стріляти в кохану, матір, брата, якщо вони були з ворожого табору, залишати вдома хвору дитину, якщо того потребувало виконання виробничого плану і т. ін.
Григорій Косинка
МАТИ
А працю ту, що виросла із поту
Твого гарячого в жнива,
Що сипалася зерном через гору
У кіш дубовий до млина,—
Забрали в тебе ми не так, як таті,
Але розбоєм в білий день,
Коли кипіло сонце на загаті,
І гукав півень до гостей!
Т . О с ь м а ч к а
Кінь, запряжений у нового кованого биндюга, стоїть уже давно коло воріт; на возі лежить засланий брезентом жатий пирій, а в передку чорніє стара кирея.
Я поклав тобі, сину, кирею про всякий случай,— каже до мене смутним, тремтячим голосом батько.
— Ну, от! Не люблю я ваших жалощів! — вигукую сердито коло порога, брязнувши цеберкою.— Заберіть назад її, чуєте?
— Ех, сину, сину,— промовляє докірливо батько,— не кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей місяць — жить не хочеться!
Мене пориває підійти до батька, взяти його широку, з рубцями од кісся руку і поцілувати її, щоб він залишив собі у пам'яті цей поцілунок на ціле життя…
Але я, прикусивши до болю нижню губу, поспішаю до хати: так, батькова правда — надходить велика буря.
Хмари вже заступили під лісом кавалерію, що брела по перса коням житами; чорне сонце, втикане багряно-червоними стрілами на вітер, запалило за селом вітряк, і гарматні ядра, перегукуючись свистом при зустрічі, лягають на нашому, польському боці, мов ті підсвинки у вибоїні дороги, не розриваючись…
— Уже не видно й одного поляка,— каже, зіп'явшись коло вікна, мій менший брат; сестра-десятилітка сидить на долівці та кує сльозами підніжок столу — не слухає, 
а коли стукнули двері, брат злякано плигнув, мов той шкідливий кіт на покуття; тоді чорна тінь упала з вікна на змучене лице матері, на розірвану з гарячки на грудях сорочку; підтичка тієї сорочки з товстого, тканого ще на локті полотна, а станок — жовте, солдатське.
— Андрію…— закашлялась вона, вимовивши моє ім'я, але говорити було важко, а сестра струснула на лице сльозами, примовляючи:
— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати-и-и?..
— Не застуй світла матері! — вигукнув я з якоюсь люттю на брата, що сидів на лаві та дивився зляканими очима на хвору.
Мені такий жаль та сум… У нашій хаті, ще як писав брат Петро, все по-старому, все благополучно: блискуча піч стоїть, поколупана до цегли, стіл чорний, аж вилискується під лепом, і паляниця на тому столі з дрібко: солі, а вікна низькі й малі — вони дивляться тільки на купу гною під повіткою, а більшою шибкою вгорі крайок лісу закреслюють.
— Таким, сину, як ми,— казав батько,— коли нема заробітків — нема життя. Конем орудую, а все наче з рук падає, все думаю: сходив Херсонщину, троє літ протрубив у шахтах, у Кривому Розі, а ви дома на півдесятині злидні посіяли — наче мало ще нам їх і так!.. Така була сила в мене — одвірок виломлю рукою,— зносилася: ні
сходив, ані спив… Та хіба тільки я такий?!
А мати на долівці, на соломі, де в головах старі баранки лежать сиві, за брата заступається:
— Не займай його, він малий ще…— видавила вона з грудей разом із кашлем ці слова, а потім хотіла ще підвести руку до сестри — не подужала.
Я, ковтнувши солону сльозу, сказав:
— Ви ж не вмирайте, мамо, чуєте? Не вмирайте! Я привезу сьогодні доктора, чуєте?
Мати поворушила головою — одмовлялася, а далі розплющила свої великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою, — пильно вдивлялася в моє обличчя; здавалось, давно-давно вона колись його запам'ятала собі, хотіла щось промовити — не можна: губи ловили повітря, а голосу не було. Я спам'ятався: треба їхати!
— Простіть мені, мамо,— сказав я, ставши на коліна. Батько, що стояв коло порога, голосно заридав, підхлипуючи по-дитячому так само, як і сестра, на всю хату;
брат Петро пригнав з поля корову ще в полудень, нарвав їй гички, нагодував, усе того хазяйства миршавого доглядаючи, а на крик у хаті став на порозі з латаним
мішком у руці, а такий був, мов камінь той німий…
— У другий раз…
Мати мовчала.
— У третій раз…— І я підвівся рішуче на ноги, а вона глухо мовила:
— Бог простить, сину… Не їдь тільки, дитино…
У матері знову починалася гарячка; їй знову лили на гаряче тіло самогонку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирав.
У хаті засмерділо горілим зерном: це батько з Петром випорожнили на материні ноги останню пляшку самогону.
Батько поклав кулака, мов горнятко загоріле, на стіл,— сказав:
— От жисть! Польський офіцер своєму собаці ногу перев'язував, а ми, виходить, гірше від собак здихаємо?! Біжи, Петька, ще до Одарки по самогонку,— наказував
він братові.
Петро взяв на лаві пляшку, міцно стиснув для чогось у кулак пробку, вискочив у сіни, але не встиг причинити двері, як гукнув:
— Ой горить десь на селі! Це, мабуть, на Джулаєвому кутку, а дим валує аж у береги!..
— Катай по самогонку! — гостро наказав батько.
Ми вийшли з хати разом; пахло димом, а кутком заливались, гавкаючи, пси; село ж було німе, сторожке й люте; я мовчки одломив з верби молодий дубець — поганяти коня. Петро підбіг до воза, хотів, видно, щось мені сказати — не посмів, а батько йому вслід:
— Одна нога — тут, а друга — там! — І брат, оглянувшись, побіг по самогонку.
— Може, й не слід їхати? — поспитав обережно, прислухаючись до гарматного клекоту, батько, додавши:
—Все рівно мати не діждеться того доктора, а сам десь накладеш головою або з конем до Польщі замобілізують!
У мене в серці за ті слова закипів жаль до батька, що не міг слова йому сказати, а лише мовчки одчинив ворота та повісив на них кирею чорну,— хай дома залишається, коли вмру по дорозі,— ударив дубцем коня, рвонувши ліворуч віжку, і биндюг заскакав по сухій дорозі, вистукуючи гальмом так, як за городом вистукував кулемет.
У передку мого воза, в навмисне зробленій скриньці, лежить револьвер. Чи не хотів спитати мене про його брат Петро?
Я думаю: «Треба було залишити його дома, бо я не знаю, чи доведеться мені повернутися додому, чи ні?..»
Шумлять перед дощем придорожні верби, шумить городина, а з верби, зриваючись на вітрі, летить ворон, крякаючи…
…Поляки мобілізують підводи. Польська армія, зодягнена в сіро-зелені німецькі шинелі, що нагадують колір жита, коли воно красується, розхристалась із дисципліни й перелякано котиться перед босими більшовицькими частинами на захід; наше село, як місцевість, де є стратегічний міст, сьогодні вдруге намагалися зайняти більшовики, і, повертаючи до Джулаєвого кутка коня, я не знаю, хто ж нарешті в селі зараз: пани чи товариші?
— Хто б не був,— кажу вголос до себе,— але в підводи не поїду. Плювати мені, що б'ється в гарячці армія,—у мене дома так само б'ється мати!..
Я міцно стискаю руками віжки та здержую коня, що за кожним пострілом з гармати кидається злякано то в один, то в другий бік, і під сміх польських солдатів, що стоять на розі Джулаєвої вулиці, потрапляю у бойову смугу…