Віяло мадам Полетики – Ліна Костенко

ЛІНА КОСТЕНКО

ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ

Ідалія Полетика,

прославилася бабонька,

цькувала собі генія, знічев'я, просто так.

Тепер в музеях Пушкіна

зі стін очима кліпає,

за віяло ховається, коли екскурсовод

ні-ні та й скаже: – Ось вона,

та сама світська дамочка,

котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона

отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,

і є в його загибелі також її вина.

Куди ж тепер їй дітися?

Безсмертя річ безвихідна.

Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!

А що, мадам Полетико?

Позиція невигідна.

Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.

Він щедрий, незлопам'ятний,

він виві тебе з ницості.

Без нього, без убитого, ну ким би ти була?

А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,

вже років сто розплутують усе, що ти плела.

В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики.

Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія.

Воно, звичайно, бувши

дружиною Полетики,

годилось би залишити достойніше ім'я.

Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,

дитя розпусти графської, рождене без вінця.

Як ви цькували генія!

Безжалісно, толокою.

Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?

Ідалія, сучасниця,

ну, як тобі сичалося?

Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.

Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,

щоб люди не побачили роздвоєне жало?

А треба ж було думати,

царі, Дантеси, Дубельти,

Ідалія Полетика, і всі на одну масть!

То небезпечно – генія цькувати.

Він у безсмерті страшно вам воздасть.

***

Джерело: Поезія, "Наукова Думка", К., 1998.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар